"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

нога була як колода, але, бач, вижив, i тепер видно, що той укус на
здоров'я пiшов йому: вигнався, плечима ширший за вчителя.
- "Красную Москву", Кузьмо, хоч би Тонi подарував,жарту║ Марiйка
Ситник.- За невiдкладну допомогу в будяках...
- Вiд нього дiждешся,- нахмурю║ться вдавано Тоня, хоч очi налитi
смiхом.- Бо┐ться навiть у кiно повести.
- Ай поведу!
- Та ще чи пiду. Спершу вуса заведи! А то й пуху нема!
- Iч, оса! Недаром кажуть, що в кожнiй жiнцi три краплi гадючо┐ кровi
║...
- А скiльки в тобi зосталось? Ох, як ти тодi репетував. Аж нiздрi
зеленiли! Аж пуп вилазив!
На поворотi ┐х силою iнерцi┐ звалю║ в купу, падають одне на одного,
вищать, лящать, а Вiталi║вi хочеться, щоб ще бiльше було таких вiражiв,
щоб дорога ┐хня не кiнчалася, щоб Тоня частiше отак падала на нього
гарячим тугим сво┐м тiлом.
Та ось машина зупиня║ться серед хлiбiв, i всi учасники експедицi┐
висипають з кузова, летять на землю порiзанi гумовi скати, i Василь
Карпович, сивовусий, бадьорий, гука║ весело:
- Ану, розбирайте ┐х, оцi вашi колеса фортуни!
I Вiталик хапа║ саме те, на якому вони сидiли разом з Тонею, хапа║ i
хомуток надiва║ на шию через плече. Колесо при║мно пахне гарячою гумою та
пилом тих невiдомих дорiг, по яких воно прокотилось, а пшеницi, що стоять
вiд обрiю до обрiю, теж пахнуть, аж п'янять, i створюють якийсь урочистий
настрiй. Колосся зблизька величезне, воно саме налива║ться, а по колосках
блищать всюди темно-коричневi гудзики занiмiлих кузьок, що ┐х чайки,
в'ючись, схоплюють просто з колоса.
Василь Карпович розпоряджа║ться, що робити, кому куди йти, а Вiталiя й
Тоню, може, тому, що вони стояли поруч в цю мить, вiн посила║ разом:
- Несiть i несiть он туди межiвником, там поставите...
Тоня, пiдхопивши бiдон iз водою, подалася попереду, а Вiталiй iз сво┐м
скатом за нею, вiн так i несе його, перекинувши через плече, мов рятiвне
коло, але й коло це не ряту║ хлопця вiд того хвилювання, що збурило його,
як тiльки вони вiддалилися вiд шляху i залишились удвох. Доки сидiв з
Тонею в кузовi, почував себе так, нiби на однiй партi з нею сидить, а
зараз i слова не знаходить, власна нiяковiсть скову║ його, i гаряча кров
раз у раз бурха║ в обличчя.
Тонi ж як нiде нiчого, подалася й подалася попереду, все далi мiж
хлiба, тiльки шумлять в цупких пирiях ворсистi ┐┐ шаровари, а зверху на
них розвiва║ться легеньке ситцеве платтячко. Тоня крутить головою -
роззира║ться, русяве волосся блищить на сонцi, воно зiбране в жмуток,
пiднялося кiнським хвостом, що, непокiрно вигнувшись на потилицi, робить
Тоню зараз чимось схожою на римського во┐на. Було ┐й уже за той модний
передчасний хвiст, критикували на шкiльних комсомольських зборах, але до
не┐ якось i критика не липне, вона й пiсля того весела, безжурна,
зда║ться, тiльки й жде атестата зрiлостi, щоб уже нi вiд кого не залежати
i вiльно крутити собi зачiски, якi захоче.
А межiвниковi ┐хньому й краю нема, кудись вiн побiг аж за виднокрай, i
тiльки колосся хилиться звiдти i звiдси, та польова вика синi║, березка
плута║ться пiд ногами, та червоне, росяно пала║ горошок...