"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Нарештi вона зупиня║ться. Ставить бiдон i озира║ться навкруги. Висока
могила-курган здiйма║ться неподалiк серед розриву хлiбiв, оборана,
неторкана, в сивих полинах. Нiде нiкого, тiльки грузовик та цистерна
визирають над пшеницями хтозна й де та вiддаленi голоси долинають - десь
наче аж за обрi║м перегукуються хлопцi.
Небо чисте, тiльки на виднокрузi ледь помiтно проступають
перламутрово-бiлi хмарки-оболоки. Недовге ┐хн║ життя: як непомiтно
з'явились, так непомiтно й зникнуть, розтануть до полудня. А зараз ще
бiлiють, мов вiтрила далеких фрегатiв, обступають по видноколу цих двох,
що на межiвнику, чарують зiр сво┐м вiтрильним повногруддям.
- Ну, клади ж,- першою схаменулася Тоня.- Скидай того хомута.
Це вона про його колесо, з яким вiн так i стовбичить перед нею, нiби
забув, для чого його сюди волiк.
Вiталiй сто┐ть похнюплений. Йому ста║ жарко, якось аж млосно пiд ┐┐
поглядом, наче це перед ним не Тоня, а якась незнайома дiвчина, що
розгляда║ його майже критично. Мовби ┐┐ очима вiн глянув цi║┐ митi на себе
i побачив постать свою незавидну i як вуха горять, а це дурацьке колесо,
вiн почува║, робить його ще меншим, йому зда║ться, що Тоня блиска║ з-пiд
чорних брiв на нього аж наче з погордою, ┐┐, зiркооку, мовби диву║, що це
за хлоп'я перед нею залiзло у колесо i сто┐ть нi в сих нi в тих. Там, де
мусив би стояти красень, полiгонний лейтенант який-небудь, нахнюплено
сто┐ть вiн, майже пацан, з вiхтиком солом'яно┐ чуприни на головi, з очима
буденно-сiрими, дрiбненькими, з обличчям худим та в плямах веснянкуватих,
нiби в солонцях...
- Отут кладiмо! - виводячи хлопця з зацiпенiлостi, вказу║ Тоня мiсце на
межiвнику.
Вiталiй, однак, помiча║, що й Тоня зараз якась не така, якась сторожка,
строгiша, не посмiха║ться до Вiталiя так безтурботно, як, бувало, в школi,
пiд час перерви.
- Та жвавiш повертайсь! Не снiдав, чи що?

Вiталiй, почуваючи себе недорiкуватим i безсловесним, мовчки скида║ з
себе свою завулканiзовану гуму, слухняно кладе колесо в пирiй, де вказала
Тоня, потiм, нахилившись, ще навiщось поправля║ його, нiби це ма║ якесь
значення для чайок. Тоня дiловито налива║ з бiдона води, зоставля║ трохи,
щоб i собi напитись, i одразу ж припада║ до бiдона й п'║ нахильцi, i, поки
вона п'║, Вiталiй невiдривне дивиться на не┐, на ┐┐ витягнуту до бiдона
тонку смагляву шию. П'ючи, Тоня аж залилася, аж за груди потекло, i вона,
втративши свою ту сторожкiсть, щиро, дзвiнко засмiялась вiд холодного
водяного лоскоту.
- Хочеш? - глянула вона й на Вiталiя, коли напилась.
I, передаючи йому бiдон, ненароком чи навмисне торкнулась рукою його
руки. Ледь-ледь торкнулася, а хлопець вiд того доторку весь спаленiв i
враз пройнявся якоюсь досi не знаною нiжнiстю до всього.
Пити йому, власне, не хотiлося, але вiн теж став дудлити цю теплу вже
воду, набрану сьогоднi на Центральнiй з артезiана, а як напився, решту
води вилив у гумове кружало, у це розпластане серед пирiю ┐хн║ колесо
фортуни. Тепер води в ньому було майже повно, вiднинi в спеку з нього
питимуть чайки. Обо║ стояли над колесом притихлi, ждали, поки вода
заспоко┐лась, i поволi стало проступати з не┐ глибоке-глибоке небо i ┐хнi