"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

напiвзатемненi, напiвосвiтленi сонцем нахиленi над колесом обличчя. Чайка
пролетiла в небi, i ┐┐ теж було видно у водi.
- Тiльки чи найдуть вони цей наш водопiй, Вiталику, га?
Вiн прогув якимось нiби не сво┐м, згубленим голосом:
- Найдуть...
Пiсля цього вони ще деякий час дивилися на це розстелене у них пiд
ногами небо, i вже й самi не впiзнавали себе в ньому, були вони i вже нiби
й не вони.
- Крейсер!
- Крейсер зайшов у затоку!
Це хтось гука║ з Кургана, там уже, на самiй вершинi, зiбрався гурт
хлопцiв i дiвчат; вони дивляться кудись у бiк моря, а до них iншi
збiгаються звiдусiль, навiть Василь Карпович у сво┐м бiлiм картузi подерся
по крутосхилу кургану до гурту.
- Гайда! - гукнула Тоня й першою шугнула в хлiба.
Незабаром обо║ вони уже були там, серед однокласникiв.
Коли збiгти на цю могилу, на саму вершину цього покритого сивими
травами глобуса, то звiдси видно далеко, видно, як степ маревiе на
пiвдень, а край нього на обрi┐ ракетним слiпучим металом блищить смужка
моря, морський лиман. Завжди блищать води лиману пустинне, лише
коли-не-коли, найчастiше лiтнiми ранками, бува║, там з'явиться бiле крило
рибальського парусника, який потiм довго-довго, цiлу вiчнiсть, проплива║
по лiнi┐ небосхилу...
А тепер, замiсть крила парусника, Тоня й Вiталiй бачать вдалинi, просто
посеред затоки, темну непорушну гору якусь.
Крейсер? Звiдки вiн взяйся? Навiть не схожий був на корабель, дикою
темною скелею стояв серед слiпучостi, нездвижно вкарбований в просторiнь
моря i неба. Нi Вiталiй, нi Тоня не пригадують, щоб у цi води заходили
судна такого типу, зда║ться, не було цього й ранiш. А вiн - ось зайшов. I
став. Як загадка. Як сфiнкс ┐хнього далекого миготливого моря. Прийшов
нiби для того, щоб розбентежити ┐хню молоду уяву, привернути до себе
спантеличенi погляди i цих пiдлiткiв-старшокласникiв, що защурухли на
могилi, i аж ген - тих трактористiв, що край дороги теж позупинялися в
подивi, i чабанiв усього радгоспного узбережжя.
- Завiтав гiсть,- каже Василь Карпович.- Давно такого не було. В
тридцятi роки один заходив такий, i пiсля того не було...
I що найдивнiше - цей зайшов, видно, надовго. Став на якiр, завмер. Це
було просто сенсацiйно, щоб вiйськове судно таких розмiрiв зайшло в тихi
неглибокi води ┐хньо┐ затоки i кинуло якiр на виднотi в усього степу.
Розглядаючи судно, Вiталiй i Тоня перезиркувалися мiж собою,
обмiнювались усмiшками, в яких зараз було щось схоже на та║мницю,
зближуючу, нiкому, крiм них, не доступну. Навiть i ця загадкова поява
крейсера була для них нiби не зовсiм випадковою, той крейсер був теж нiби
причетний якимось чином до цього ┐хнього душевного зближення, що так
несподiвано виникло на межiвнику i по-новому освiтило ┐х одне одному.
Почуття близькостi не минало, спiвучий настрiй душi мовби увiнчувався
тепер ще й цим прибуттям морського гостя, його величавим вiзитом, i ┐х би
не здивувало, якби вiн зараз всiма сво┐ми гарматами просалютував з тих
розливiв сонця ┐хньому настро║вi, та║мному квiтуванню цього нового для них
обох почуття.