"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

А друзiв ┐хнiх цiкавило iнше.
- Чи довго вiн тут стоятиме, Василю Карповичу?
- I що вiн робитиме, Василю Карповичу?
- А який на ньому екiпаж?
- Крейсер то чи есмiнець?
Василь Карпович знизував плечима. Про судно, про намiри того судна вiн
знав не бiльше, нiж його учнi. Стояли всi гуртиком, до рiзi в очах,
вглядалися в те морське дивовисько, марно намагаючись розпiзнати що-небудь
з того, що було приховано вiд них вiдстанню.
- Може, там i сигналiст сто┐ть,- пускався в здогади Кузьма,- та сигнали
на берег переда║ азбукою Морзе? Але хiба ж його звiдси розгледиш?
При згадцi про азбуку Морзе вуха одного з хлопцiв почервонiли. I вiд
однi║┐ дiвчини це не приховалось: вона прикусила губу, щоб не
розсмiятись...
- Ну, друзi, час додому, час! - нагадав Василь Карпович i, ковзаючись
по травi, по срiблястiй нехворощi, першим став спускатись з Кургана.
- Тiльки тут пiд ноги дивiться,- попереджав вiн сво┐х вихованцiв.- Бо
тут усе може бути - акт про безпеку наших полiв ще й досi не пiдписано.
Мiнери були, рiзнi комiсi┐, а заактувати поки що нiхто не зважився.
Тривожна засторога вчителя мимоволi торкнулася душi кожного, всi одразу
помiтили, що могила пiдозрiло порита якимись ровами, рови вже позаростали
травою - то, видно, були солдатськi окопи та транше┐, бо тут, на цьому
курганi, пiд час вiйни нiбито стояла зенiтна батарея... Земля в таких
мiсцях i справдi могла та┐ти в собi мiни чи й бомби, начиненi смертоносною
вибухiвкою. Полином поросла могила, вiвсюгом та сивою нехворощю, вiтерець
обдува║ траву, i вона блищить, тече, як вода... I хоч, крiм Василя
Карповича, нiхто з них вiйни не зазнав, вiдома вона ┐м тiльки з переказiв
та кiнофiльмiв, але тут раптом почали спадати на думку рiзнi нещаснi
випадки з радгоспними дiтьми, що ┐х багато калiчилося пiсля вiйни у
полях... Згадалось, що один учитель ┐хньо┐ школи, молодий фронтовик, в
першi роки пiсля вiйни загинув отак у степу, рятуючи школярiв, вiдкидаючи
мiну вiд них.
Сходячи з могили, ступали обережно, пiсля вчителевого попередження
кожен почував себе так, мовби вiн справдi ступа║ по iржавих невибухлих
мiнах, i, тiльки опинившись внизу, враз загомонiли, з веселим лементом
подалися до шляху.
Повертаючись додому, Тоня й Вiталiй сидiли в кузовi нарiзно, в
протилежних кутках, нiби трохи соромились одне одного, хоч нiчого ж мiж
ними наче й не сталось.
Товариство не докучало ┐м, бо знову в кузовi стояв регiт, бурхали
веселощi, i коли на вiражах ┐х звалювало в купу, то з тi║┐ купи чулися
завзятi хлоп'ячi вигуки :
- Тощо! Тощо!
Досить-таки безглуздi вигуки, як на слух когось стороннього, а для них
це улюблене ┐хньою вчителькою "тощо" було мов пароль, мов заклик до
веселощiв, бо разом iз тим словечком вони мовби чують i виразно-розмiрений
голос сво║┐ Марi┐ Олексi┐вни, що дикту║ ┐м контрольну, чують з ┐┐ суворих
уст i свiй жартiвливий, самими ж колективно вигаданий текст диктанту:
"Вiн ┐┐ о-бi-ймав, при-гор-тав, брав за та-лi-ю тощо"...
- Тощо! Тощо! - скандують вони вже разом, i в кузовi знову вибуха║