"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

регiт.
Iншим разом Вiталiй теж тiльки смiявся б, а зараз при грубуватих цих
пустощах йому було нiби аж трохи нiяково, може, тому, що хлопець ще був
повен все тi║┐ ж особливо┐ нiжностi, що заполонила його на межiвнику.
Тоня, оця вертуха, оця смаглявка, це вона була причинницею всього, вона
виповнила його новим, нi з чим не зрiвнянним почуттям. Дивно було, що
разом провчилися стiльки рокiв i Тоня була для нього ну як усi, тiльки й
того, що ┐┐ доводилося частiше виручати, бо вчилася вона так собi i завжди
клянчила, щоб ┐й пiдказували; крiм усього iншого, ┐й ще й просто
подобалось одержувати потай записки пiд час контрольних чи бути в центрi
уваги всього класу, що силку║ться вирятувати ┐┐. Викликана до дошки, Тоня
розважала всiх сво║ю боротьбою з труднощами геро┐чним викручуванням, бо
хоч ┐й всi дружно й пiдказували на мигах, але вона й мигiв тих не могла
второпати i тiльки витрiщалась за спиною вчителя, на льоту хапаючи догадки
невпопад, аж поки й саму ┐┐ розбирав смiх. Однолiтка з дiвчатами класу,
вона, проте, ранiше за них розквiтла, красовито вирiвнялась дiвочим
станом, налилася тугенькими груденятами, i хлопцi з класу казали, що вона
вже й пiдгулю║, що й вояки, при┐жджаючи з полiгона, вже нiбито накидають
на не┐ оком. Заморочений сво┐ми антенами, сусiдськими примусами та
технiчними журналами, Вiталiй досi мало такi речi й помiчав, а ось тепер
враз помiтив. Тоня стала для нього понад усе. Як тепер мiж ними
складеться? Чи захоче Тоня iз ним дружити? Чи тiльки так поманить,
полегковажить та й майне далi? Адже ┐й одне задоволення - крутити голови
хлопцям, про не┐ навiть самi дiвчата кажуть: "Оце ще наш вихор! Не зна║,
на кому й спинитись..."
Машина наближа║ться до Центрально┐. Дощувальнi пристро┐, що працюють в
городнiй бригадi, женуть в небо височеннi водогра┐, водяним прохолодним
пилом так i вiйнуло звiдти на всiх. Дiвчата заухкали. Та одразу ж пiсля
цього слiпучого дощу довелось висипати з кузова: при┐хали.
Тоня зiскочила з машини коло подвiр'я старшо┐ сестри, в яко┐ вона
квартиру║ пiд час занять, а Вiталик схопився бiля радiовузла, не мiг же
вiн минути його й не зайти до свого найщирiшого друга Сашка Литвиненка. В
конторi порожньо, саме обiдня перерва, дверi в радiорубку вiдчиненi
навстiж, але Сашка нема, тiльки навушники його лежать на столi та
iнструментiв кинутих купа, знак того, що й господар десь поблизу. Голос
Сашка, чистий, контральтовий, чути десь аж iз кiмнати бухгалтерi┐, видно,
вiн там жарту║ з дiвчатами, а тут тiльки ластiв'ята цiвкають у гнiздi,
прилiпленому в кутку, пiд самою стелею. Це ж додуматись треба прилiпити
його отам до жмутка проводiв, серед мальовничого виноградного листя
обо┐в... Не боячись нi апаратури, нi людини, ластiвки так i змигують
бiлогрудо через вiкно, влiтають та вилiтають - джик! джик! Всiвшись на
Сашковому мiсцi, Вiталик в задумi вивча║ будову гнiзда, ластiвки завжди
дивують його сво┐м iнженерним умiнням,- то ж треба зумiти так зробити, щоб
гнiздо не вiдлiпилось вiд жмуття проводiв, не впало. Над засохлим мулом
(що його нiбито ластiвки сво║ю слиною цементують) ще й кiнську волосiнь,
як антену, наплутано,тi║┐ волосiнню ластiвка малят сво┐х прив'язу║, щоб не
повипадали з гнiзда. Така розумна мати!
Вiд ластiв'ячого гнiзда Вiталi┐в погляд перехоплю║ться - в який уже
раз! - на грамоти та дипломи, порозвiшуванi на стiнах. Цi дипломи в рiзний
час присуджено Сашковi за перемоги на змаганнях