"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

радiолюбителiв-короткохвильовикiв. Одержати ┐х було трiумфом не лише для
господаря, а й для Вiталiя теж, бо вiдтодi як Сашко Литвиненко, закiнчивши
школу, став працювати ось тут радистом на радгоспному радiовузлi, ця
радiорубка стала для Вiталiя його другою домiвкою, i все зв'язане з нею
вiн бере до серця, як сво║. Скiльки вечорiв вони тут протовклися удвох iз
Сашком, лагодячи приймачi та студiюючи статтi в технiчних журналах,
скiльки разiв, посхилявшись лобами, до пiзньо┐ ночi розбирали за цим
столом рiзнi схеми та вишукували рiшення завдань, що ┐х одержу║ Сашко як
заочник... Серед дипломiв увагу привертають кiлька незвичайних, одержаних
Сашком iз кра┐н народно┐ демократi┐: земна куля, оповита стрiчкою з
написом "AVIO", грамота у виглядi напiвскрученого папiрусу з червоною
сургучевою печаткою - ця надiйшла з Варшави, Сашко й туди досяг...
Одне лихо - на милицях стриба║ Сашко. Мiною його покалiчило ще
хлопчаком (тодi, коли той фронтовик-учитель загинув), ногу порвало,
зостався на все життя скалiченим. Але ж характер! Iнший в такому станi
зiскнiв би, став би нудьгарем, песимiстом чорним, а Сашко нiскiльки не
пiддався. З усiх сво┐х друзiв Вiталiй не зна║ людини бiльш житт║радiсно┐,
людини тако┐ чисто┐ i свiтло┐ душi. До милиць сво┐х Сашко ставиться
насмiшкувато, з якимось веселим презирством. Ось i зараз, влетiвши в
радiорубку, вiн з порога шпурля║ обидвi милицi аж у куток, наче хоче
закинути ┐х на край свiту.
Вхопившись однi║┐ рукою за спинку стiльця, вiн другою радiсно б'║
Вiталика по плечу:
- Здоров!
- Здоров.
- Майора - зборов?
- А хай йому... не доборов.
I при цьому - для випробу сили - мiцний потиск рук.
Вiд Сашкового потиску у Вiталiя аж пальцi злипаються, бо, лiтаючи на
сво┐х милицях, Сашко так натренував м'язи рук, що вони в нього як у
спортсмена. Вiталик, правда, теж не якийсь там бiлоручка, i у вiдповiдь
вiн теж щосили здавлю║ Сашкову п'ятiрню, радиста аж подив бере:
- О, ти сьогоднi моцний!
Всiдаючись, Сашко за звичкою стрiпу║ пасмом м'якого хвилястого чуба -
якось вiн вмi║ отак артистично стрiпувати цим чубом, вiдкида║ всю хвилю
назад легким хвацьким помахом голови. Обличчя тонковиде, очi, синi,
веселi, гарячi, так i зблискують. За час ┐хнього товаришування Вiталiй
наче вперше сьогоднi помiча║ в друговi оцю його вроду, вперше майнула
думка, що хлопець тако┐ синьоокостi мусить подобатися дiвчатам.
- Чув новину?
- Ти про крейсер? - Сашко одяга║ навушники.- Ще б не чути. Всiх тут
сколотила його поява... Я пробував навiть зв'язатися з ним - не
вiдповiда║.
В навушниках Сашко ста║ одразу серйозним, офiцiйним, зосередженим, вже
вiн тепер увесь там, в ефiрi.
- Нi, нема,- каже вiн через деякий час, i Вiталiй догаду║ться, що це
вiн знову пробував ловити радiорубку крейсера.
Пiсля цього Сашко одразу ж кида║ться стрiмголов у свою стихiю, виклада║
друговi все, що вiн дума║ про iдею космiчного ретранслятора,- чиюсь статтю
про це вiн щойно вичитав у журналi. Запальнiсть Сашкова росте й росте, вiн