"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

дiвочою косинкою, що майне десь в курявi... Ну, i, звичайно ж,- вiн
пiдморгнув до чабана,- оцими вашими тополями, що п'ятикутне в небо
ростуть.
- Сiробабо! Та ти ж поет! - вигуку║ Корольок, а Павлик спокiйно
зауважу║:
- Це вiн тут поетом став, а в нас йому, пригаду║те, скiльки разiв
перепадало за вибрики в повiтрi, за його авiакозакування...
- I все ж вашi лiтаки красивiшi,- каже Тоня до брата, мовби втiшаючи
його.- Правда, що ви могли б через океан - туди й назад - без заправки?
- Тобi це треба? - покосився на дочку чабан Горпищенко i, вiдсунувши
склянку з недопитим шампанським, важко поклав на стiл сво┐ вузлуватi руки.
А Демид палив цигарку за цигаркою та сумовито розмiрковував:
- Марнотратство яке на свiтi, ох, марнотратство... На самi тiльки бомби
скiльки тих грошей дурно йде. Один ось вiн за путн║ дiло взявся,- кивнув
Корнiй на Сiробабу.
Льотчик з посрiбленими скронями, видно, був ображений цим, прикипiв до
Корнiя гострим, пронизливим поглядом:
- Ви були на фронтi?
- Був.
- Скреготали зубами по окопах, що авiацiя вас не прикрива║? Отож.
Хотiлось би й нам, як Сiробабi, штурмувати плодожерку та бур'яни, а
доводиться замiсть того важкi бомбардувальники пiднiмати в небо. I
пiднiма║мо, бо треба, бо ми з тих льотчикiв,- голос його задзвенiв,- що на
"фанерi" лiтали, в сорок першому шматка бронi на нас не було. Зуби
кришились вiд лютi, а що ми могли? Скiльки нас, окутаних полум'ям, на очах
вiйськ в повiтрi вибухало, на деревах зависало,- бiлi║ десь на узлiссi
тiльки грудка оплавленого дюралю пiсля нас,- рiзко закiнчив вiн i аж
побагровiв вiд внутрiшнього збурення.
- Та я що,- прокутуляв беззубо Корнiй.- Треба так треба.
- Дiтей жалко,- зiтхнула Демидиха. Пiсля цього всi сидiли замисленi,
примовклi. Старший льотчик щокою сперся на стиснутий кулак, затуманився в
сво┐й невеселiй задумi, мовби казав: знову полiт. Але ж i не може бути
iнакше, бо десь там такi, як i ми, льотчики готовi - з першо┐ команди -
пiдняти в повiтря ядерний вантаж... Чи дума його була про фронтових
льотчикiв - скiльки ┐х знав за вiйну! - полетять отак удень або в мiсячну
нiч, i нема║, не вертаються. Мертвими вiн ┐х не бачив, i тому часом ночами
зда║ться, що десь i досi лiтають вони, молодi, вiчнi, у мiсячнiм зорянiм
небi...
Секунди йдуть. Командир глянув на годинника, iншi глянули теж, i,
обмiнявшись поглядами, льотчики разом пiдвелись, стали дякувати хазяйцi.
Знову бортова валiзка в Петра у руцi.
- Ти ж там межу не перелiта║ш? - напутньо глянув батько на сина.
- В нас, тату, без порушень.
- Тож-то.
I вже, як у нелегкому, слiпучому снi, iдуть батько, мати й Тоня з
льотчиками до колодязя, бо треба ж Петровi напитися з нього на прощання,
щоб не забував дороги додому. В земну глибiнь, де видно клаптик неба
степового, поволi-поволi опуска║ться торпеда-цебро i так само поволi
пiдiйма║ться звiдти, важко перехлюпуючись. Вже ось вона сто┐ть зверху на
бетонному крузi, i свiжу воду, добуту з глибини, пронизу║ сонце. Аж очi