"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу авторасловом, пiсля чого дверцята вiдчинились, i вже Лукiя Назарiвна сiда║ з
бульдозеристом поруч, пiд тент, i бульдозер одразу ж iз скреготом зника║ з очей в курявi, в бушовищi розрито┐ траси. Без звички в тiй ямi можна зомлiти, але голова робiткому не зомлiла, бо, зробивши кiлька ходок, вона знов з'явля║ться на валу, йде, глибоко провалюючись в сипучому грунтi, зате не з чи┐хось слiв знатиме тепер, який у бульдозериста хлiб, яка його праця i як це потрiбно, щоб тiло його пiсля змiни вiдпочило по-людському, на лiжку, а не на власному кулацi. Мова заходить знову про вагончики длi ночiвлi, та про кухню, яко┐ зовсiм нема, та про те, що пiсля змiни навiть вимитися нiде. Вона слуха║ уважно, ноту║ в пам'ятi ┐хнi скарги i почува║, як потроху коротша║ вiдстань мiж нею i ними, як нiби м'якшають, вiдходять душею цi люди, що ┐м уже зда║ться, й скаржитись набридло. - Спробую щось зробити,- каже вона майже похмуро, бо зна║, що виконати обiцяне буде нелегко, зустрiнуться ┐й лоби, мiцнiшi залiзобетону, бездушнi душi, що ┐х нiчим не дошкулиш. Хiба мало цього залiзобетону по кабiнетах, де ┐й доводиться бувати у сво┐х депутатських справах, чи ┐й не знати ще тих холодних очей, де крижанi║ байдужiсть, чи тих пустих казенних усмiшок, що з'являються автоматично, разом з обiцянками, що ┐х дають тобi, хоча й не збираються ┐х нiколи виконувати. Розвелася цiла порода пустомолотiв, закутих в панцир iнструкцiй, служак, яких голими руками не вiзьмеш, з якими треба вмiти воювати, i Лукiя - вою║! Коли вона виступа║ на партконференцi┐, то не одного з присутнiх кида║ в жар, не один iз вiдповiдальних втягу║ голову межи плечi, бо зна║, що Лукiя, пiднявшись на трибуну, озиратись не буде, видасть по Вiд комсомольських часiв ще збереглися в нiй бурхлива запальнiсть i гостре, безкомпромiсне ставлення до людей, збереглася чиста вiра ┐┐ молодостi - вiра в те, що життя, яке вона буду║, яке зi всi║ю пристрастю утверджу║,- це життя може й повинно бути досконалим, давати людинi повноту радостi й щастя. I яку ж виклика║ досаду, як лютить ┐┐ всяка безладь, що так часто ще зустрiча║ться... Хоча б оцей канал, оце стiйбище, куди людей з чудовою найсучаснiшою технiкою виведено, кинуто й забуто... В роки вiйни вона сама була трактористкою, зна║, що таке висидiти змiну за кермом... I ось нема де вмятись, вiдпочити, сьорбнути якогось приварку. Розмовляючи з робiтниками, Лукiя зовнi спокiйна, на обiцянки не щедра, але всерединi ┐й все клекоче. Така будова, найбiльший в квропi канал, в газетах про нього кричимо, i така неувага до цих справдi геро┐чних людей... Вона вже прикида║ собi, куди ┐й треба вдатись, з ким говорити, щоб була тут кухня, житловi вагончики, газети, радiо, вже зрiють у нiй тi гарячi слова, якi вона вигорне там, де слiд. А поки що каже будiвникам: - Поправлятимем. Тiльки ви теж вухами не хляпайте. Разом з вами будемо поправляти. Бувайте. - Спасибi, що провiдали,- чу║ вона навздогiн вже нiтрохи не насмiшкувате. - Ох, орли! - каже водiй Федя, коли "Победа" ┐хня знову мчить радгоспними землями.- Механiзмiв нагнали, а вмивальник за три копiйки прихопити забули... Ну, це схоже на нас... |
|
|