"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

словом, пiсля чого дверцята вiдчинились, i вже Лукiя Назарiвна сiда║ з
бульдозеристом поруч, пiд тент, i бульдозер одразу ж iз скреготом зника║ з
очей в курявi, в бушовищi розрито┐ траси. Без звички в тiй ямi можна
зомлiти, але голова робiткому не зомлiла, бо, зробивши кiлька ходок, вона
знов з'явля║ться на валу, йде, глибоко провалюючись в сипучому грунтi,
зате не з чи┐хось слiв знатиме тепер, який у бульдозериста хлiб, яка його
праця i як це потрiбно, щоб тiло його пiсля змiни вiдпочило по-людському,
на лiжку, а не на власному кулацi.
Мова заходить знову про вагончики длi ночiвлi, та про кухню, яко┐
зовсiм нема, та про те, що пiсля змiни навiть вимитися нiде. Вона слуха║
уважно, ноту║ в пам'ятi ┐хнi скарги i почува║, як потроху коротша║
вiдстань мiж нею i ними, як нiби м'якшають, вiдходять душею цi люди, що ┐м
уже зда║ться, й скаржитись набридло.
- Спробую щось зробити,- каже вона майже похмуро, бо зна║, що виконати
обiцяне буде нелегко, зустрiнуться ┐й лоби, мiцнiшi залiзобетону, бездушнi
душi, що ┐х нiчим не дошкулиш. Хiба мало цього залiзобетону по кабiнетах,
де ┐й доводиться бувати у сво┐х депутатських справах, чи ┐й не знати ще
тих холодних очей, де крижанi║ байдужiсть, чи тих пустих казенних усмiшок,
що з'являються автоматично, разом з обiцянками, що ┐х дають тобi, хоча й
не збираються ┐х нiколи виконувати.
Розвелася цiла порода пустомолотiв, закутих в панцир iнструкцiй,
служак, яких голими руками не вiзьмеш, з якими треба вмiти воювати, i
Лукiя - вою║! Коли вона виступа║ на партконференцi┐, то не одного з
присутнiх кида║ в жар, не один iз вiдповiдальних втягу║ голову межи плечi,
бо зна║, що Лукiя, пiднявшись на трибуну, озиратись не буде, видасть по
заслузi хоч кому.
Вiд комсомольських часiв ще збереглися в нiй бурхлива запальнiсть i
гостре, безкомпромiсне ставлення до людей, збереглася чиста вiра ┐┐
молодостi - вiра в те, що життя, яке вона буду║, яке зi всi║ю пристрастю
утверджу║,- це життя може й повинно бути досконалим, давати людинi повноту
радостi й щастя.
I яку ж виклика║ досаду, як лютить ┐┐ всяка безладь, що так часто ще
зустрiча║ться... Хоча б оцей канал, оце стiйбище, куди людей з чудовою
найсучаснiшою технiкою виведено, кинуто й забуто... В роки вiйни вона сама
була трактористкою, зна║, що таке висидiти змiну за кермом... I ось нема
де вмятись, вiдпочити, сьорбнути якогось приварку. Розмовляючи з
робiтниками, Лукiя зовнi спокiйна, на обiцянки не щедра, але всерединi ┐й
все клекоче. Така будова, найбiльший в квропi канал, в газетах про нього
кричимо, i така неувага до цих справдi геро┐чних людей... Вона вже
прикида║ собi, куди ┐й треба вдатись, з ким говорити, щоб була тут кухня,
житловi вагончики, газети, радiо, вже зрiють у нiй тi гарячi слова, якi
вона вигорне там, де слiд.
А поки що каже будiвникам:
- Поправлятимем. Тiльки ви теж вухами не хляпайте. Разом з вами будемо
поправляти. Бувайте.
- Спасибi, що провiдали,- чу║ вона навздогiн вже нiтрохи не
насмiшкувате.
- Ох, орли! - каже водiй Федя, коли "Победа" ┐хня знову мчить
радгоспними землями.- Механiзмiв нагнали, а вмивальник за три копiйки
прихопити забули... Ну, це схоже на нас...