"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Федя цей вiдзнача║ться тим, що часто-густо обира║ напрям руху цiлком
самостiйно i, незважаючи на це, привозить начальство саме куди треба, а
чудо сво║┐ iнту┐цi┐ Федя поясню║ дуже просто:
- Де непорядок, туди й везу. Хлiб залежу║ться на токах - директора
туди. Де силосують - туди обов'язково. Якщо ж ми вчора, скажiмо, були з
директором на третiй фермi i Пахом Хрисантович давав там комусь нагiнку,
то треба ж його везти туди й сьогоднi: хай перевiрить, чи виконано його
розпорядження.
Ось тiльки в Лукi┐ Назарiвни бувають iнодi такi завихрення настрою, що
й сам Федя не вгада║. Доярок десь загледить - давай до них, побачить
чабана, що стовбичить у полi,- не мине i його, бо не завернути, мовляв, до
чабана - це образити його, адже людина одна-однiсiнька в степу цiлий день,
живе слово хоче почути...
Зараз Лукiя каже ┐хати просто на Центральну, дорогою вона розпиту║ Федю
про його сина, бо Федя один з наймолодших батькiв у радгоспi, син його
почина║ саме лепетати, вже каже "баба" i "мама", а батька назива║ поки що
не "татом" а просто "ксть", в ознаку того, що батько зараз забiг на
хвилинку додому i справдi ║сть, а не гаса║ в сво┐х вiчних розгонах.
Коли Федi доводиться возити Лукiю Назарiвну, вiн робить це з особливим
задоволенням. Йому подоба║ться ┐┐ манера розмовляти з людьми, з якими вона
трима║ться аж нiби суворо, ┐й не треба пiдбирати якихось там ключiв до
людських душ, шукати довiри, бо всi й так знають, що вона справедлива, не
дасть людину скривдити, заступиться за чесного роботягу перед ким
завгодно. Чого-чого, а клопотiв ┐й вистача║. Якщо чоловiк розпиячився, то
жiнка бiжить iз скаргою найперше до не┐, до депутатки. Якщо тобi треба
путiвку на лiкування, то теж, окрiм лiкаря, ще пiдеш i до не┐, до голови
робiткому, i вона вислуха║ тебе не менш уважно, нiж найкращий лiкар. Нащо
вже гризеться з директором, нiколи, зда║ться, мiж ними миру нема, а якби
не вона, то Пахом Хрисантович аж зашумiв би торiк навеснi, коли худоба
почала гинути через нестачу кормiв. Лукiя Назарiвна тодi дарма що на
зборах мочалила його, але перша й заступилась за нього в областi :
- Якщо знiмати, то разом усiх нас знiмайте, бо не один вiн у цьому
винен.
Директор у них трудяга, тiльки хвороба його замучила, в нього задавнена
виразка шлунка, i все нема йому часу по┐хати полiкуватись. Як тiльки почне
йому Лукiя Назарiвна про курорт, то вiн аж пiдскаку║, руками вiдмаху║ться
вiд ┐┐ слiв, нiби перед ним заро┐лися оси:
- Пiсля силосування! Пiсля жнив! Пiсля обмолоту!
I цих "пiсля", "пiсля" у нього з'явля║ться безлiч.
- Ох i да║ вона йому, та язва,- розповiда║ зараз Федя про директора.-
Бува║, в степу впаде на землю й кача║ться бiля машини, пробачте, аж ви║,
аж корчить його, просто доходить, а чим я допоможу? Пошлiть ви його
нарештi!
- Ти ж зна║ш, скiльки уже разiв путiвку йому видiляли; не хоче - й
край... Уперта, нестерпна людина!
Нi з ким у не┐ нема║ стiльки сутичок, як з директором, нi з ким у життi
вона не сварилася стiльки, як свариться з ним, але й поважа║ вона Пахома
Хрисантовича, як небагато кого. З тих вiн, що жили рвуть на роботi, з тих,
що, не доживаючи до пенсiй, падають на ходу. Вся душа його в господарствi,
про що б не йшла мова, а на думцi в нього - силос, механiзми, скати,