"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора Федя цей вiдзнача║ться тим, що часто-густо обира║ напрям руху цiлком
самостiйно i, незважаючи на це, привозить начальство саме куди треба, а чудо сво║┐ iнту┐цi┐ Федя поясню║ дуже просто: - Де непорядок, туди й везу. Хлiб залежу║ться на токах - директора туди. Де силосують - туди обов'язково. Якщо ж ми вчора, скажiмо, були з директором на третiй фермi i Пахом Хрисантович давав там комусь нагiнку, то треба ж його везти туди й сьогоднi: хай перевiрить, чи виконано його розпорядження. Ось тiльки в Лукi┐ Назарiвни бувають iнодi такi завихрення настрою, що й сам Федя не вгада║. Доярок десь загледить - давай до них, побачить чабана, що стовбичить у полi,- не мине i його, бо не завернути, мовляв, до чабана - це образити його, адже людина одна-однiсiнька в степу цiлий день, живе слово хоче почути... Зараз Лукiя каже ┐хати просто на Центральну, дорогою вона розпиту║ Федю про його сина, бо Федя один з наймолодших батькiв у радгоспi, син його почина║ саме лепетати, вже каже "баба" i "мама", а батька назива║ поки що не "татом" а просто "ксть", в ознаку того, що батько зараз забiг на хвилинку додому i справдi ║сть, а не гаса║ в сво┐х вiчних розгонах. Коли Федi доводиться возити Лукiю Назарiвну, вiн робить це з особливим задоволенням. Йому подоба║ться ┐┐ манера розмовляти з людьми, з якими вона трима║ться аж нiби суворо, ┐й не треба пiдбирати якихось там ключiв до людських душ, шукати довiри, бо всi й так знають, що вона справедлива, не дасть людину скривдити, заступиться за чесного роботягу перед ким завгодно. Чого-чого, а клопотiв ┐й вистача║. Якщо чоловiк розпиячився, то жiнка бiжить iз скаргою найперше до не┐, до депутатки. Якщо тобi треба робiткому, i вона вислуха║ тебе не менш уважно, нiж найкращий лiкар. Нащо вже гризеться з директором, нiколи, зда║ться, мiж ними миру нема, а якби не вона, то Пахом Хрисантович аж зашумiв би торiк навеснi, коли худоба почала гинути через нестачу кормiв. Лукiя Назарiвна тодi дарма що на зборах мочалила його, але перша й заступилась за нього в областi : - Якщо знiмати, то разом усiх нас знiмайте, бо не один вiн у цьому винен. Директор у них трудяга, тiльки хвороба його замучила, в нього задавнена виразка шлунка, i все нема йому часу по┐хати полiкуватись. Як тiльки почне йому Лукiя Назарiвна про курорт, то вiн аж пiдскаку║, руками вiдмаху║ться вiд ┐┐ слiв, нiби перед ним заро┐лися оси: - Пiсля силосування! Пiсля жнив! Пiсля обмолоту! I цих "пiсля", "пiсля" у нього з'явля║ться безлiч. - Ох i да║ вона йому, та язва,- розповiда║ зараз Федя про директора.- Бува║, в степу впаде на землю й кача║ться бiля машини, пробачте, аж ви║, аж корчить його, просто доходить, а чим я допоможу? Пошлiть ви його нарештi! - Ти ж зна║ш, скiльки уже разiв путiвку йому видiляли; не хоче - й край... Уперта, нестерпна людина! Нi з ким у не┐ нема║ стiльки сутичок, як з директором, нi з ким у життi вона не сварилася стiльки, як свариться з ним, але й поважа║ вона Пахома Хрисантовича, як небагато кого. З тих вiн, що жили рвуть на роботi, з тих, що, не доживаючи до пенсiй, падають на ходу. Вся душа його в господарствi, про що б не йшла мова, а на думцi в нього - силос, механiзми, скати, |
|
|