"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

корми... Зараз оце саме та пора, коли вiд безлiчi клопотiв вiн чманi║,
глухне, вiн просто не чу║ тебе, якщо тiльки тво┐ слова не про силос, не
про вовну... Вiн, сказати б, лицар силосу i жертва його. Директор
радгоспу-гiганта, а в костюмчику ходить потертому, нiколи не по┐сть
вчасно, не вiдпочине по-людськи, а дочки, якi, зда║ться, мусили б найперше
про нього подбати, нiби й не помiчають, що батько валиться з нiг, хоч
пiсля приступу недуги, коли очi западуть i жовтаву блiдизну щiк укри║
чорна щетина, на нього просто глянути страшно - нiби з Освенцiму.
Цiле лiто у дворi в нього луна║ радiола, гомiн та смiх, однi зятi
ви┐жджають, а другi при┐жджають, бо тут добре, тут курорт, тут в усьому
достаток. Закоханий у внукiв, Пахом Хрисантович нi в чому дочкам не
вiдмовля║. Дiйшло було до того, що дочки самi i в бухгалтерiю стали
приходити одержувати за батька платню (правда, потiм перестали, пiсля того
як Лукiя присоромила ┐х). Дочки й зятi в Пахома Хрисантовича цiлком
сучаснi, модернi, читають молодих поетiв, знаються на музицi й малярствi i
цiлком резонно вимагають поваги й чуйностi до себе та сво┐х смакiв. Ось
тiльки ┐м самим якось не випада║ нiколи поцiкавитись батьковим здоров'ям,
та чи вiн обiдав, та який у нього настрiй - нiхто й не подума║ про це,
коли весь ┐хнiй гурт весело, наче в ресторанi, сiда║ за щедрий
батькiвський стiл в той час, як сам батько, закiптюжений, на себе не
схожий, десь пiд посадкою похапцем ковта║ позаторiшнi консерви з бляшанки,
яку-небудь салаку або трiскову печiнку. I пiсля цього знову мерщiй у
роботу, в розгiн...
А найбiльшi радощi його в онуках, яких вiн безпам'ятно любить, та ще й,
може, в тому, що на п'ятому вiддiлку кукурудза сто┐ть, як лiс, аж
ворониться... Бо бува║ ж iнакше. Поверталась вона якось з сесi┐ ранньою
весною, над пiвднем саме iшла чорна буря, або, як кажуть по-степовому,
"наш чорний степовий дощ"... Курить, мете, замiта║ посадки, край дороги
сто┐ть по колеса заметений газик, а трохи далi, в посiвах, що ┐х буря
знищу║, зсутулився якийсь чоловiчок. Пiдiйшла: Пахом Хрисантович! Курява
б'║, сiче по ньому порохом, а вiн, зiгнувшись, сто┐ть, i чорнi, як
грязюка, сльози течуть по щоках... Нiколи не забуде Лукiя тих його чорних
слiз, бо й самiй часом аж горло перехоплю║ вiд лютi, коли завiють, пiдуть
валами iз безкраю отi курявнi бурi, отi азiатськi самуми... Коли вже ┐х
наука приборка║?
Бували чорнi бурi й ранiше. Змалечку ┐х пам'ята║ Лукiя, що виросла в
цих степах, але зараз стихiйнi лиха почастiшали, бурi йдуть нечувано┐
сили. Звiдки вони йдуть? Чи не вiдгомiн то вже атомних ураганiв,
загадкових тайфунiв, що беруть зачаття десь над Тихим океаном, в тих
атмосферних ямах, де вiд бомб повигоряло повiтря?
Машина мчить кра║м степу, звiдки на всю широчiнь видно морську затоку i
скелю крейсера, що виднi║ в слiпучiй далечi.
Чула вона, що радгоспнi зайдисвiти ходять на те списане судно рубати
свинець для грузил та добувати всяку всячину, чула, що й Вiталик ┐┐ вже
встиг там з трактористами побувати, хоч про сво┐ походи матерi нi слова,
зовсiм випадково дiзналась вона про це. Останнiм часом син взагалi мовби
вiддаля║ться вiд не┐ i Лукiя помiча║, як поступово вона втрача║ свою
материнську владу над ним. Для не┐ ста║ невловимим те, чим син живе, що
дума║, що замишля║, все це раз у раз мовби висковза║ з-пiд ┐┐ контролю.
Мабуть, справдi ┐й уже несила далi його втримати, потрiбен чоловiчий би