"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу авторакорми... Зараз оце саме та пора, коли вiд безлiчi клопотiв вiн чманi║,
глухне, вiн просто не чу║ тебе, якщо тiльки тво┐ слова не про силос, не про вовну... Вiн, сказати б, лицар силосу i жертва його. Директор радгоспу-гiганта, а в костюмчику ходить потертому, нiколи не по┐сть вчасно, не вiдпочине по-людськи, а дочки, якi, зда║ться, мусили б найперше про нього подбати, нiби й не помiчають, що батько валиться з нiг, хоч пiсля приступу недуги, коли очi западуть i жовтаву блiдизну щiк укри║ чорна щетина, на нього просто глянути страшно - нiби з Освенцiму. Цiле лiто у дворi в нього луна║ радiола, гомiн та смiх, однi зятi ви┐жджають, а другi при┐жджають, бо тут добре, тут курорт, тут в усьому достаток. Закоханий у внукiв, Пахом Хрисантович нi в чому дочкам не вiдмовля║. Дiйшло було до того, що дочки самi i в бухгалтерiю стали приходити одержувати за батька платню (правда, потiм перестали, пiсля того як Лукiя присоромила ┐х). Дочки й зятi в Пахома Хрисантовича цiлком сучаснi, модернi, читають молодих поетiв, знаються на музицi й малярствi i цiлком резонно вимагають поваги й чуйностi до себе та сво┐х смакiв. Ось тiльки ┐м самим якось не випада║ нiколи поцiкавитись батьковим здоров'ям, та чи вiн обiдав, та який у нього настрiй - нiхто й не подума║ про це, коли весь ┐хнiй гурт весело, наче в ресторанi, сiда║ за щедрий батькiвський стiл в той час, як сам батько, закiптюжений, на себе не схожий, десь пiд посадкою похапцем ковта║ позаторiшнi консерви з бляшанки, яку-небудь салаку або трiскову печiнку. I пiсля цього знову мерщiй у роботу, в розгiн... А найбiльшi радощi його в онуках, яких вiн безпам'ятно любить, та ще й, може, в тому, що на п'ятому вiддiлку кукурудза сто┐ть, як лiс, аж весною, над пiвднем саме iшла чорна буря, або, як кажуть по-степовому, "наш чорний степовий дощ"... Курить, мете, замiта║ посадки, край дороги сто┐ть по колеса заметений газик, а трохи далi, в посiвах, що ┐х буря знищу║, зсутулився якийсь чоловiчок. Пiдiйшла: Пахом Хрисантович! Курява б'║, сiче по ньому порохом, а вiн, зiгнувшись, сто┐ть, i чорнi, як грязюка, сльози течуть по щоках... Нiколи не забуде Лукiя тих його чорних слiз, бо й самiй часом аж горло перехоплю║ вiд лютi, коли завiють, пiдуть валами iз безкраю отi курявнi бурi, отi азiатськi самуми... Коли вже ┐х наука приборка║? Бували чорнi бурi й ранiше. Змалечку ┐х пам'ята║ Лукiя, що виросла в цих степах, але зараз стихiйнi лиха почастiшали, бурi йдуть нечувано┐ сили. Звiдки вони йдуть? Чи не вiдгомiн то вже атомних ураганiв, загадкових тайфунiв, що беруть зачаття десь над Тихим океаном, в тих атмосферних ямах, де вiд бомб повигоряло повiтря? Машина мчить кра║м степу, звiдки на всю широчiнь видно морську затоку i скелю крейсера, що виднi║ в слiпучiй далечi. Чула вона, що радгоспнi зайдисвiти ходять на те списане судно рубати свинець для грузил та добувати всяку всячину, чула, що й Вiталик ┐┐ вже встиг там з трактористами побувати, хоч про сво┐ походи матерi нi слова, зовсiм випадково дiзналась вона про це. Останнiм часом син взагалi мовби вiддаля║ться вiд не┐ i Лукiя помiча║, як поступово вона втрача║ свою материнську владу над ним. Для не┐ ста║ невловимим те, чим син живе, що дума║, що замишля║, все це раз у раз мовби висковза║ з-пiд ┐┐ контролю. Мабуть, справдi ┐й уже несила далi його втримати, потрiбен чоловiчий би |
|
|