"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

досвiд, чоловiча, батькiвська рука... Багато чим Вiталик тривожить ┐┐,
тривожить тим гострiше, що нема║ для не┐ на свiтi нiкого дорожчого, нiж
вiн, ┐┐ нiжний, тихий, душевний Вiталик. Коли одержала сповiщення про
загибель чоловiка, сама собi поклялася: для сина житиму. Для нього, для
нього... Сама виховаю, сама виплекаю, хоч би як важко довелося! Не стiльки
для себе жила всi цi роки, скiльки для нього; вiн був оточений ┐┐ ласкою,
любов'ю, вiн рiс в атмосферi цi║┐ любовi... Так швидко вирiс! Ще нiби
вчора робив моделi суден iграшкових, детекторний приймач збирав, а тепер
ось вiн уже десятий клас кiнча║ i антени такi для телевiзора ставить, що
тiльки халепа через них, майор Яцуба навiть в район наскаржився, а Лукiя з
досади, може, аж надто круто з сином обiйшлася - наклала заборону на
телевiзор до кiнця навчання... Невпокiйливий хлопець... Позаторiк, ще
зовсiм пiдлiтком, пiдвозив влiтку воду трактористам, а щоб веселiше було,
на бочцi написав мазутом: "ТУ-104". I вже й пiсля того, де тiльки побачить
Лукiя ту бочку, так i всмiхнеться.
Спогади, спогади... Однi веселять Лукiю, iншi присмучують, наливають
груди теплим хвилюванням... Ось Вiталiй ще зовсiм малий, iде вона вулицею
з ним, а звiдкись - гусак! Сичить, лiзе вкусити! Люто наступа║ гусак, а
воно, мале хлоп'я, стиснувши кулачки, iде на того гусака. I хоч само
зблiдло, бо┐ться, та тiльки любовi до матерi бiльше, нiж страху...
Бiлоголове, настовбурчене, кулачки зцiпило, а в кулачковi - що там у
нього? Цвях! З цвяхом на гусака!..
Ось так був малий-малий, а тепер в один рiк пiдскочив, витягся,
вирiвнявся з хлопцями-однолiтками... Скiльки радощiв материнському серцю
вiд того, що вiн добре вчиться, що вчителi його хвалять, кажуть, що в
нього ║ математичнi здiбностi, а те, що в нього ║ нахил до всяко┐
механiки, до радiотехнiки, це вона й сама зна║. Як ┐де на сесiю, вiд сина
┐й щоразу безлiч доручень: зайди, мамо, в радiомагазин, купи те та купи
оте, i як навезе йому тих шурупiв та гвинтикiв, то це йому найкращi
гостинцi. Цiлими днями товчуться в нього на подвiр'┐ його шкiльнi
товаришi, яким вiн допомага║, особливо з фiзики та математики; вiн робить
це завжди якось нiби жартома, з усмiшечкою, погладжуючи рукою пiдборiддя
(i нiколи не образить товариша, навiть якщо той i тупуватий), i тiльки
коли розв'язу║ задачу якусь нелегку, тодi враз ста║ серйозним, нахмуреним,
i Лукiя в той момент мовби бачить його зовсiм дорослим, в його
майбутньому, в його завтрашньому самостiйному життi. Ким вiн буде? Ким
стане? Чи визначним математиком, чи звичайним бухгалтером? Чи минатиме
його життя тут, у радгоспi, чи буде вiн у далеких, може, навiть космiчних
мандрах, i вона виглядатиме його додому, як ото вигляда║ Дорошенчиха свого
сина Iвана з далеких плавань... Саму Лукiю дитинство ласками не балувало,
батькiв втратила ще в першу голодовку, зазнала всього, живучи й по
куркулях, i в комунi, i за роки, що в агротехнiкумi вчилася, зате ж
хочеться, щоб синова молодiсть не знала нiякого лиха; Лукiя тако┐ думки,
що розумну дитину достаток не зiпсу║, навiть мотоцикл синовi купила, хай
ката║ться, аби тiльки вчився добре... Це ж вiн i зараз лежить, мабуть,
десь там на споришi, серед товаришiв, серед розкиданих пiдручникiв,
помелю║ ногами, замислившись над якоюсь задачею, а коли вже надто
втомиться, тодi пiдведе голову:
- Ну, антракт. Може, трохи порегочемо? I котрийсь iз хлопцiв у
вiдповiдь каже: