"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу авторадосвiд, чоловiча, батькiвська рука... Багато чим Вiталик тривожить ┐┐,
тривожить тим гострiше, що нема║ для не┐ на свiтi нiкого дорожчого, нiж вiн, ┐┐ нiжний, тихий, душевний Вiталик. Коли одержала сповiщення про загибель чоловiка, сама собi поклялася: для сина житиму. Для нього, для нього... Сама виховаю, сама виплекаю, хоч би як важко довелося! Не стiльки для себе жила всi цi роки, скiльки для нього; вiн був оточений ┐┐ ласкою, любов'ю, вiн рiс в атмосферi цi║┐ любовi... Так швидко вирiс! Ще нiби вчора робив моделi суден iграшкових, детекторний приймач збирав, а тепер ось вiн уже десятий клас кiнча║ i антени такi для телевiзора ставить, що тiльки халепа через них, майор Яцуба навiть в район наскаржився, а Лукiя з досади, може, аж надто круто з сином обiйшлася - наклала заборону на телевiзор до кiнця навчання... Невпокiйливий хлопець... Позаторiк, ще зовсiм пiдлiтком, пiдвозив влiтку воду трактористам, а щоб веселiше було, на бочцi написав мазутом: "ТУ-104". I вже й пiсля того, де тiльки побачить Лукiя ту бочку, так i всмiхнеться. Спогади, спогади... Однi веселять Лукiю, iншi присмучують, наливають груди теплим хвилюванням... Ось Вiталiй ще зовсiм малий, iде вона вулицею з ним, а звiдкись - гусак! Сичить, лiзе вкусити! Люто наступа║ гусак, а воно, мале хлоп'я, стиснувши кулачки, iде на того гусака. I хоч само зблiдло, бо┐ться, та тiльки любовi до матерi бiльше, нiж страху... Бiлоголове, настовбурчене, кулачки зцiпило, а в кулачковi - що там у нього? Цвях! З цвяхом на гусака!.. Ось так був малий-малий, а тепер в один рiк пiдскочив, витягся, вирiвнявся з хлопцями-однолiтками... Скiльки радощiв материнському серцю вiд того, що вiн добре вчиться, що вчителi його хвалять, кажуть, що в механiки, до радiотехнiки, це вона й сама зна║. Як ┐де на сесiю, вiд сина ┐й щоразу безлiч доручень: зайди, мамо, в радiомагазин, купи те та купи оте, i як навезе йому тих шурупiв та гвинтикiв, то це йому найкращi гостинцi. Цiлими днями товчуться в нього на подвiр'┐ його шкiльнi товаришi, яким вiн допомага║, особливо з фiзики та математики; вiн робить це завжди якось нiби жартома, з усмiшечкою, погладжуючи рукою пiдборiддя (i нiколи не образить товариша, навiть якщо той i тупуватий), i тiльки коли розв'язу║ задачу якусь нелегку, тодi враз ста║ серйозним, нахмуреним, i Лукiя в той момент мовби бачить його зовсiм дорослим, в його майбутньому, в його завтрашньому самостiйному життi. Ким вiн буде? Ким стане? Чи визначним математиком, чи звичайним бухгалтером? Чи минатиме його життя тут, у радгоспi, чи буде вiн у далеких, може, навiть космiчних мандрах, i вона виглядатиме його додому, як ото вигляда║ Дорошенчиха свого сина Iвана з далеких плавань... Саму Лукiю дитинство ласками не балувало, батькiв втратила ще в першу голодовку, зазнала всього, живучи й по куркулях, i в комунi, i за роки, що в агротехнiкумi вчилася, зате ж хочеться, щоб синова молодiсть не знала нiякого лиха; Лукiя тако┐ думки, що розумну дитину достаток не зiпсу║, навiть мотоцикл синовi купила, хай ката║ться, аби тiльки вчився добре... Це ж вiн i зараз лежить, мабуть, десь там на споришi, серед товаришiв, серед розкиданих пiдручникiв, помелю║ ногами, замислившись над якоюсь задачею, а коли вже надто втомиться, тодi пiдведе голову: - Ну, антракт. Може, трохи порегочемо? I котрийсь iз хлопцiв у вiдповiдь каже: |
|
|