"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора - Ха!
А другий його пiдтриму║: - Ха! Ха! I незабаром вони аж по травi качаються од сво┐х пустощiв, од щирого молодого смiху. Нареготавшись, схаменуться: - Ну, годi! А то вже кишки болять. I знову вiзьмуться до роботи. Заполонена сво┐ми материнськими думами-клопотами, Лукiя й забула про сусiда, що занiмiв над кермом, аж поки Федя сам нагадав ┐й про себе: - Чули, Лукiе Назарiвно? - Водiй усмiхнувся, видно уявивши щось потiшне.- На територi┐ нашого радгоспу радiоцвiркун з'явився... - Що, що? Який цвiркун? - Зна║те, як ото десь у хатi заведеться: цвiрчить i цвiрчить, ви до нього, а його нема... Отак i вiн, радiоцвiркун,- Федя знов посмiха║ться.- I такi коники вилива║ по сво┐й програмi, що будь здоров. Вчора, скажiмо, переда║: "Громадяни бджоли! Будьте пильнi! На вулицi Пузатих окопався трутень..." - Я й не знала, що в нас вулиця ║ така... - Аякже! Ота, що шлагбаумом перекрита... Де Пахом Хрисантович живе... - Оце знайшли пузатого. Живiт до спини присох! Ходить як з хреста знятий... - Та не про нього ж... Завпоштою пузатий? Пузатий. Головбух пузанець? Пузанець. Теж на вiтамiнах черевце вiдпустив. А Яцуба, вiдставник наш? За хвiст бугая ще вдержить,- це ж про нього на цiлий свiт сказано... Ох i лютиться ж вiн! Щоб якийсь, каже, шмаркач та мене в ефiрi трутнем взивав? Мчить авто. Обiч машини з'являються будиночки переселенцiв - стандартнi котеджики, що ними розроста║ться в степ садиба Центральна. Головi робiткому багато доводиться займатись переселенцями, немало зусиль доклала Лукiя, щоб оцi чепурнi будиночки нарештi виросли тут... Скоро ┐х заселятимуть, а поки що бiльшiсть переселенцiв iз сво┐ми сiм'ями тулиться в старожилiв радгоспу в тiснотi. Лукi┐ тiльки встигай мiж сусiдами конфлiкти залагоджувати... Ткачучки обидвi, стара й молода, вже чатують бiля двору, ждуть, поки Лукiя пiдiйде, щоб залементувати перед нею про якiсь новi кривди. Молода - здорова носата дiвка, що працю║ на свинофермi i вже зажила там шани, а мати хоч теж не стара, але змушена сидiти вдома, бо ║ кого няньчити - внук на руках: його вони теж привезли з Захiдно┐. Нема тiльки батька в малого - батько десь хова║ться вiд алiментiв... Лукiя зупиня║ться бiля набурмосених переселенок, виходить до них, намагаючись розгадати, чим вони на цей раз розлюченi. На кого скарги висиплють ┐й. Вже вона раз мирила Ткачукiв з ┐хнiми сусiдами Кухтiями, що завзялися швидше випхати переселенцiв з двору, i наче ж пiсля того було вжито надiйних запобiжних заходiв: курей, щоб не плутати (вони були причиною сварки), старанно пофарбовано, так i бiгають по двору цi бiлi леггорни, як вiйсько, що змiшалось на полi битви: в одних крильця помiченi чимось червоним, а в других шийки обведенi школярським фiолетовим чорнилом... Так що ж iще? - Недаром нинi курка пiла... Курка пi║ завше на клопiт! - каже стара Ткачучка. - Що сталось? Знов сусiди? |
|
|