"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Ха!
А другий його пiдтриму║:
- Ха! Ха!
I незабаром вони аж по травi качаються од сво┐х пустощiв, од щирого
молодого смiху. Нареготавшись, схаменуться:
- Ну, годi! А то вже кишки болять.
I знову вiзьмуться до роботи.
Заполонена сво┐ми материнськими думами-клопотами, Лукiя й забула про
сусiда, що занiмiв над кермом, аж поки Федя сам нагадав ┐й про себе:
- Чули, Лукiе Назарiвно? - Водiй усмiхнувся, видно уявивши щось
потiшне.- На територi┐ нашого радгоспу радiоцвiркун з'явився...
- Що, що? Який цвiркун?
- Зна║те, як ото десь у хатi заведеться: цвiрчить i цвiрчить, ви до
нього, а його нема... Отак i вiн, радiоцвiркун,- Федя знов посмiха║ться.-
I такi коники вилива║ по сво┐й програмi, що будь здоров. Вчора, скажiмо,
переда║: "Громадяни бджоли! Будьте пильнi! На вулицi Пузатих окопався
трутень..."
- Я й не знала, що в нас вулиця ║ така...
- Аякже! Ота, що шлагбаумом перекрита... Де Пахом Хрисантович живе...
- Оце знайшли пузатого. Живiт до спини присох! Ходить як з хреста
знятий...
- Та не про нього ж... Завпоштою пузатий? Пузатий. Головбух пузанець?
Пузанець. Теж на вiтамiнах черевце вiдпустив. А Яцуба, вiдставник наш? За
хвiст бугая ще вдержить,- це ж про нього на цiлий свiт сказано... Ох i
лютиться ж вiн! Щоб якийсь, каже, шмаркач та мене в ефiрi трутнем взивав?
Я ж його й пiд землею знайду! I вже шука...
Мчить авто. Обiч машини з'являються будиночки переселенцiв - стандартнi
котеджики, що ними розроста║ться в степ садиба Центральна. Головi
робiткому багато доводиться займатись переселенцями, немало зусиль доклала
Лукiя, щоб оцi чепурнi будиночки нарештi виросли тут... Скоро ┐х
заселятимуть, а поки що бiльшiсть переселенцiв iз сво┐ми сiм'ями тулиться
в старожилiв радгоспу в тiснотi. Лукi┐ тiльки встигай мiж сусiдами
конфлiкти залагоджувати... Ткачучки обидвi, стара й молода, вже чатують
бiля двору, ждуть, поки Лукiя пiдiйде, щоб залементувати перед нею про
якiсь новi кривди. Молода - здорова носата дiвка, що працю║ на свинофермi
i вже зажила там шани, а мати хоч теж не стара, але змушена сидiти вдома,
бо ║ кого няньчити - внук на руках: його вони теж привезли з Захiдно┐.
Нема тiльки батька в малого - батько десь хова║ться вiд алiментiв...
Лукiя зупиня║ться бiля набурмосених переселенок, виходить до них,
намагаючись розгадати, чим вони на цей раз розлюченi. На кого скарги
висиплють ┐й. Вже вона раз мирила Ткачукiв з ┐хнiми сусiдами Кухтiями, що
завзялися швидше випхати переселенцiв з двору, i наче ж пiсля того було
вжито надiйних запобiжних заходiв: курей, щоб не плутати (вони були
причиною сварки), старанно пофарбовано, так i бiгають по двору цi бiлi
леггорни, як вiйсько, що змiшалось на полi битви: в одних крильця помiченi
чимось червоним, а в других шийки обведенi школярським фiолетовим
чорнилом... Так що ж iще?
- Недаром нинi курка пiла... Курка пi║ завше на клопiт! - каже стара
Ткачучка.
- Що сталось? Знов сусiди?