"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Не на сусiдiв сьогоднi кривдимось... Лукiя заходить з жiнками до
хати: тут брудно, повiтря сперте, постеля збита кублом, тiльки й веселять
око рушнички яскравi на стiнах... Гарненьке дитинча спить у колисцi.
- Так чого ж курка пiла?
- А пiла... Яцуба з обшуком приходив... Оце Ядзi вiддяка! За те, що з
свинарника днями й ночами не вилазить!
Лукiя здивована: "Обшук? З яко┐ речi? I по якому праву? Звiдки в нього
повноваження такi?"
Жiнки, аж захлинаючись словами, навперебiй виливають ┐й сво║ обурення.
Атож, обшукував! Зайшов, пiд пiч заглядав, i в кошик зазирав, i в лежанку
- радiо якесь шукав... Стасик (у них ще ║ Стасик, однолiток Вiталi┐в, в
одному класi вчаться i навiть товаришують), обурений свавiллям
вiдставника, щось сказав наперекiр йому, i вже вони як завелися тут - хоч
людей клич! Той на того "берiйовець", а той на того "бандера". Мабуть,
якби попалося що хлопцевi пiд руку, то й грiха не минути, все мiг би
зробити за таку тяжку образу... Одного разу Кухтiй теж обiзвав був Стасика
цим лайливим словом, то хлопець цiлу нiч здригався в риданнях, бо як йому
чути на себе таке, коли якраз тi бандити-бандери батька його
замордували... А Яцуба ще й рану ятрить: всi ви, каже, такi, нiкому з вас
не вiр...
"Надто розiйшовся наш вiдставник,- досадливе дума║ Лукiя,- треба
ставити на бюро та пояснити йому, що часи сваволi минулись!"
Вона ще деякий час розмовля║ з переселенками, вислухову║ односкладнi
вiдповiдi молодо┐ про батька ┐┐ дитини, який знову кудись пере┐хав,
ховаючись вiд алiментiв, хоч його, зненавидженого, вона не хоче й
розшукувати. Уперта, горда, видно, ця Ядзя... А стара тим часом лопотить
про сво║, про те, що ┐й тут "не смаку║", бо "криницi глибокi", i "вiтри
лютi", i через те вона хоруе тут завше...
- Хутчiй би вже в хату нову,- закiнчу║ вона приспiвом, а Лукiя,
розсерджена неохайнiстю в хатi, зауважу║:
- Тiльки ж не забудьте вiника туди прихопити, щоб смiття не заводилось.
I переселенки розумiють ┐┐ натяк, проводжають ┐┐ до машини,
побуряковiлi вiд сорому.
Сподiвалась Лукiя застати сина вдома, а загледiла його ще здалеку на
металевiй вишцi, яку вiн споруджу║ на подвiр'┐ баби Чабанихи для
телевiзiйно┐ антени. Сидить аж наверху, бiлi║ чубчиком i щось клепа║.
Вiдпустивши машину, Лукiя зайшла в двiр.
- Гей, верхолазе! Оце ти так до 'екзаменiв готу║шся?
- Мамо, труд облагороджу║!
Кузьма Осадчий та Грицько Штереверя, що вовтузяться внизу бiля лебiдки,
починають вигороджувати Вiталика, весело розповiдають, що вiн цього разу
винайшов антену вже зовсiм особливу, таку, що аж нiчогiсiнько не ловить!
Стасик-переселенець теж тут, сидить осторонь, мовчки свердлить свердлом
метал i лише зрiдка позирку║ на Лукiю, позирку║ якось зацьковано, очi в
нього сумнi, а голова втягнута в плечi,- вона в нього завжди так трохи
втягнута i нiби жде звiдкись удару. А сам вiн хлопець славний, сумирний, з
нахилом до музики, в напливi довiри колись признався, що дуже любить
скрипку i дуду i що пiсля переселення сюди, в степи, йому ще довго ночами
вчувалось трембiтання трембiти в горах...
Лукiя зацiкавлено огляда║ вишку. Справдi - споруда! Цiлу весну хлопцi