"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

грубощiв, черствостi, душевно┐ глухоти. Бува║, отак нi з сього нi з того
вiзьмеш i образиш людину. Зовсiм не бажаючи того. Просто через хамство чи
здуру.. Людинi й так болить, а ти ще припечеш...
- Бува║, Гриню, бува║.
- Та ще глупства - ось чого органiчно не виносить моя душа. Мчу
сьогоднi степом "Бе-наступу" (себто - "Бiльшовицького наступу"), нiде нi
душi живо┐, дорога така, що пiсля чумакiв вiсiмнадцятого сторiччя нiхто по
нiй не ┐здив аж до мене оце, i раптом серед просторiв, серед безлюддя
стирчать край дороги величезнi таблицi, всiянi цифрами. Стiльки цифр, що
┐м i електронна машина ладу не дасть - кiбернетичний дiдько в них ногу
звихне. А це ж для мене, щоб я читав, схоплював на льоту. I зветься це:
наочна агiтацiя. Скажи, Клаво, для чого ми робимо це?
- Не знаю,- каже вона трохи винувато.
- Для га-ло-чки! Для звiту казенного... Бо звикли так. А догматики,
вони й сьогоднi ще не перевелись. Той лiзе думки тво┐ перевiряти, а той
помпезну арку якусь буду║ серед степу. Для кого тi в'┐знi арки в "Чабанi"?
Для яких трiумфаторiв? I я ще мушу до них ┐хати переймати досвiд. Я, чия
кiнопересувка не зна║ втоми, чи┐ кiнострiчки нi разу не рвались. В мене в
фургонi бiблiотека, в мене на озбро║ннi - магнiтофон; ┐ду, ставлю, записую
доярку... Оце вам стрижуть, оце доять - чу║те, як сярпа║ в дiйницю молоко?
Живий голос даю, а не таблицi ┐хнi бездиханнi.
- Ти б i нас коли-небудь записав,- мовить м'яким голосом Клава.- А то ж
цiлий день у парнi, у духотi, а щоб душевним словом з ким перекинутись...
Скорше вилають тебе нi за що.- Вона майже з острахом зирнула в протилежний
куток на технiка осiменiння, що саме глухо бухтiв там, щось вимагаючи.
- Запишу, запишу й тебе, Клаво,- обiця║ Гриня,- i Тамару, подругу твою,
запишу, хоч вона й зв'язала себе з оцим типом...
- Ох, не кажи, Гриню... Не фортунить нам нi в любовi, нi в
облiгацiях...
- Клаво, ти мислиш вiджилими поняттями. Скiльки разiв сама тiкала до
батька вiд свого Тимохи, а ще говориш про любов. Яка зараз, в атомний вiк,
може бути любов?
- Стривай, сам узна║ш... Натрапиш на свою.
- Зда║ться, любов'ю називають оте сидiння увечерi в парку, оте
парування, коли вiн сигарету смокче, а вона млi║, схилившись йому на
грудну клiтку? - каже Гриня похмуро.- Транзистор десь в кишенi чи в пазусi
за них говорить, а вони сидять, мовчать, прислухаються до власного тiла...
Голос iнстинктiв, крик статi - це тепер все.
- Мабуть, i в тебе, Гриню, любовна невдача, що ти так лютишся... Скажи,
запала в серце якась?
Тiльки Гриня, насупившись, взявся за компот, як до зали, прослизнувши
десь через кухню, розбентежено влетiла Тамара-зоотехнiчка. Це вона прибула
аж з вiддiлка забирати свого. Не вперше ┐й сюди так заходити - з тилу,
через кухню, щоб i люди не бачили, щоб не горiти перед ними вiд сорому за
свого непутящого чоловiка. Ось вона, тендiтна, тонкостанна, квапливо
пiдiйшла до нього, нахилилась, як до хворого, i вже умовля║ його
проникливим, схвильованим голосом. Голос ┐┐, красивий, музикальний, так i
лл║ться ласкавiстю на п'яндюгу. Невже вона справдi коха║ його? Невже може
кохати твань, грязюку, пiтьму застелено┐ алкогольним туманом психiки? Чи
це гордощi? Подружнi гордощi, напевне, тiльки й примушують ┐┐ отак ┐здити,