"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу авторагрубощiв, черствостi, душевно┐ глухоти. Бува║, отак нi з сього нi з того
вiзьмеш i образиш людину. Зовсiм не бажаючи того. Просто через хамство чи здуру.. Людинi й так болить, а ти ще припечеш... - Бува║, Гриню, бува║. - Та ще глупства - ось чого органiчно не виносить моя душа. Мчу сьогоднi степом "Бе-наступу" (себто - "Бiльшовицького наступу"), нiде нi душi живо┐, дорога така, що пiсля чумакiв вiсiмнадцятого сторiччя нiхто по нiй не ┐здив аж до мене оце, i раптом серед просторiв, серед безлюддя стирчать край дороги величезнi таблицi, всiянi цифрами. Стiльки цифр, що ┐м i електронна машина ладу не дасть - кiбернетичний дiдько в них ногу звихне. А це ж для мене, щоб я читав, схоплював на льоту. I зветься це: наочна агiтацiя. Скажи, Клаво, для чого ми робимо це? - Не знаю,- каже вона трохи винувато. - Для га-ло-чки! Для звiту казенного... Бо звикли так. А догматики, вони й сьогоднi ще не перевелись. Той лiзе думки тво┐ перевiряти, а той помпезну арку якусь буду║ серед степу. Для кого тi в'┐знi арки в "Чабанi"? Для яких трiумфаторiв? I я ще мушу до них ┐хати переймати досвiд. Я, чия кiнопересувка не зна║ втоми, чи┐ кiнострiчки нi разу не рвались. В мене в фургонi бiблiотека, в мене на озбро║ннi - магнiтофон; ┐ду, ставлю, записую доярку... Оце вам стрижуть, оце доять - чу║те, як сярпа║ в дiйницю молоко? Живий голос даю, а не таблицi ┐хнi бездиханнi. - Ти б i нас коли-небудь записав,- мовить м'яким голосом Клава.- А то ж цiлий день у парнi, у духотi, а щоб душевним словом з ким перекинутись... Скорше вилають тебе нi за що.- Вона майже з острахом зирнула в протилежний куток на технiка осiменiння, що саме глухо бухтiв там, щось вимагаючи. запишу, хоч вона й зв'язала себе з оцим типом... - Ох, не кажи, Гриню... Не фортунить нам нi в любовi, нi в облiгацiях... - Клаво, ти мислиш вiджилими поняттями. Скiльки разiв сама тiкала до батька вiд свого Тимохи, а ще говориш про любов. Яка зараз, в атомний вiк, може бути любов? - Стривай, сам узна║ш... Натрапиш на свою. - Зда║ться, любов'ю називають оте сидiння увечерi в парку, оте парування, коли вiн сигарету смокче, а вона млi║, схилившись йому на грудну клiтку? - каже Гриня похмуро.- Транзистор десь в кишенi чи в пазусi за них говорить, а вони сидять, мовчать, прислухаються до власного тiла... Голос iнстинктiв, крик статi - це тепер все. - Мабуть, i в тебе, Гриню, любовна невдача, що ти так лютишся... Скажи, запала в серце якась? Тiльки Гриня, насупившись, взявся за компот, як до зали, прослизнувши десь через кухню, розбентежено влетiла Тамара-зоотехнiчка. Це вона прибула аж з вiддiлка забирати свого. Не вперше ┐й сюди так заходити - з тилу, через кухню, щоб i люди не бачили, щоб не горiти перед ними вiд сорому за свого непутящого чоловiка. Ось вона, тендiтна, тонкостанна, квапливо пiдiйшла до нього, нахилилась, як до хворого, i вже умовля║ його проникливим, схвильованим голосом. Голос ┐┐, красивий, музикальний, так i лл║ться ласкавiстю на п'яндюгу. Невже вона справдi коха║ його? Невже може кохати твань, грязюку, пiтьму застелено┐ алкогольним туманом психiки? Чи це гордощi? Подружнi гордощi, напевне, тiльки й примушують ┐┐ отак ┐здити, |
|
|