"Михаил Грешнов. Останнiй неандерталець (укр) " - читать интересную книгу автора

вогню. Хвилi свiтилися й перекочувалися по його довгому тiлу, звивалися
навколо, немов насиченi електрикою хмари; деякi пасма стiкали донизу, висiли
по боках скуйовдженою вовною i, вiдриваючись шматками, з шерхотом танули в
повiтрi. Невидимi струми пронизували все навкруги; волосся ворушилося,
обличчя, руки вкривалися сиротами.
Позаду тупцював Джiммi:
- Тiкаймо, Бiлл, тiкаймо!..
Джiммi вiдтяг мене, i ми побрели, наче зв'язанi. Горло щось перехоплює,
намагаюсь видихнути повiтря, але разом iз повiтрям виривається регiт, i я
провалююсь кудись у темряву...
Отямився я вiд рiзких поштовхiв. Джiммi тяг мене на плечах до барака.
Потiм Джiммi сидiв бiля лiжка, по-старечому зiгнувшись, опустивши руки
мiж колiн. Свiтло погасло.
- О-ох! - чи то видихнув, чи то простогнав Джiммi й рвонувся до дверей.
У темрявi чути було шарудiння, бурмотiння, стукiт. Табiр гув, мов
джмелине гнiздо. Та ось рiзко, несподiвано хльоснула музика. Джiммi увiмкнув
радiовузол на всю потужнiсть; у кожнiй кiмнатi, на майданi ревiв джаз,
розсипаючи куплети хвацької пiсеньки "Томмi, Томмi, прийди до мене..."
Так само раптово музика стихла, але, наче за сигналом, пiдхопився увесь
табiр. Люди кудись бiгли, наповнюючи нiч гупанням пiдборiв, криками. Мене
зiрвало з лiжка, викинуло за дверi.
Щербатий мiсяць щойно зiйшов над морем ; у мiдному свiтлi коливалися
спини, пiднятi руки, автомати. Потiк мчав до складiв. Дверi спиртного блока
було вибито, зсередини викочували барила, виносили бутлi; я теж схопив
дiжку, вдарив по днищу...
- Стривайте! - почувся голос капiтана Шеррi. - Назад, шакали!
Але пiдбiгали новi, рвалися в темряву складу.
- Назад!.. - Два кривавих спалахи прорiзали темряву, то стрiляв
капiтан. Хтось упав, захрипiв, качаючись по землi. З пiтьми гукнули:
- Бий його!
Коротка черга - i суха постать Шеррi переламалася навпiл.
- Свiтло давай! - лунало з глибини складу.
- Свiтло! - пiдхопили iншi.
Спалахнули сiрники, бiля входу запалало кiлька барил; полум'я охопило
барак, затремтiли червонi вiдблиски.
- Склад горить! Склад! - зчинився лемент. - Рятуйся!
Всерединi блока, у гущi розгулу дибилося блакитне полум'я. Долинув зойк
обгорiлих. Щось спалахнуло, гухнуло, заслiпило оранжевою блискавкою, стiни
складу впали...
Зiйшло сонце i освiтило картину погрому. На мiсцi баракiв догоряло
смердюче смiття, вiд продовольчих складiв не залишилося й слiду. По табору
покотом лежали люди, обвугленi, мертвi, живi.
Непошкодженою лишилася тiльки будка радiостанцiї. Звiдти надривно вила
сирена. Центральна база запитувала острiв. Кiлька чоловiк пiдвели од землi
голови, серед них - Джiммi. Над силу пiдвiвся, пiдiйшов до апарата.
Усмiхаючись, Джiммi передав в ефiр чотири рядки пiсеньки "Томмi, Томмi,
прийди до мене", пiдняв заструг, що валявся поблизу, i вдарив по апарату.
На всiй рiвнинi, похитуючись з боку в бiк, пiдводилися люди з налитими
кров'ю очима; кожного, хто встав, сповнювало бажання руйнувати все, що
траплялося на шляху. Вiд радiорубки зосталися лиш трiски, розкидали чаднi