"Михаил Грешнов. Останнiй неандерталець (укр) " - читать интересную книгу автора

бачила внизу: нi води, котру пiзнаєш за свинцевим блиском, нi вогника. Лиш
гарячий струмiнь повiтря рвався навстрiч. Мiстер Мегг пiдгинає ноги, зараз
вiн торкнеться грунту. Але грунту нема, зробилося ще темнiше. Тепер чорнота
була не лише внизу, а й всюди, нiби мiстер Мегг опускався у криницю. Це його
стривожило. Вiн пiдвiв очi. Над ним так само бiлiв парашут, вище слалося
сiре простирадло неба, а внизу й навколо була пiтьма. "Що за штука? -
промайнуло в мiстера Мегга. - Що за колодязь у мене пiд ногами?" Але в цю
мить вiн торкнувся землi. Дивне вiдчуття: мiстеровi Меггу здалося, мовби вiн
опустився на битi черепки - так захрустiло i забряжчало у нього пiд
ногами... Кiлька крокiв вiн пробiг по iнерцiї, квапливо розстебнув лямки,
аби парашут не потягнуло повiтрям. Але вiтру тут не було. Парашут згас i лiг
на землю бiлою плямою.
"З прибуттям!" - привiтав себе мiстер Мегг. Його життєве кредо - нi за
яких обставин не втрачати спокою. Ану, де вiн? Мiстер Мегг потупцяв на
одному мiсцi: черепки бряжчали пiд ногами. Нiде не помiтив просвiту. Пiдвiв
голову - недосяжне небо стелилося над ним. Певне, вiн попав у глибокий
каньйон. Це не страшно, з каньйону с вихiд, треба тiльки його знайти. Не
здивувала мiстера Мегга i суха спека: каньйон теж не встиг охолонути пiсля
денної спеки. Отже, шукати вихiд! Мiстер Мегг обережно ступив крок, витяг
поперед себе руки. Уперся в стiну. Гаразд, сказав сам собi, тепер вiн пiде
вздовж стiни, треба лишень бути обережним, не оступитися, не зiрватися.
Мацаючи ногами землю, мiстер Мегг рушив у темрявi. Поверхня грунту
здавалася рiвною, пiд черевиками похрускувало: звичайний каньйон,
розмiрковував мiстер Мегг, дно всiяне рiнню. А от стiна якась дивна:
гладенька, мов скляна. Iнодi скло здавалося трiснутим, вiдчувалася
шерехатiсть каменю; в цих мiсцях пiд ногами було бiльше розсипаних черепкiв.
Та й щось надто жарко у каньйонi. Мiстер Мегг розстебнув комiр сорочки. Це
не допомогло. Тепло огортало все тiло, нiби мiстер Мегг брiв у теплiй водi.
"Жаркенько..." - скаржився вiн, на ходу розстiбаючи гудзики... Щось схоже на
прохолоду вiяло зверху.
Мiстер Мегг зупинявся i дихав, задерши голову догори. Витягував шию,
ротом як риба хапав повiтря. "Бiсова душа, - лаяв вiн стiну, - коли ж ти
кiнчишся?" Але стiна не кiнчалася. Вона все продовжувалася, скляна,
шерехата, нiби нагрiта зсередини.
Очi звикли до темряви, i мiстер Мегг розрiзняв найменшi змiни кольорiв.
Стiна де-не-де свiтилася, невловимо флуоресцiювала. Це було незрозумiло. I,
як усе незрозумiле, викликало тривогу. Мiстер Мегг кiлька разiв зупинявся:
чи це здається йому, чи стiна справдi свiтиться? Не було сумнiву, -
свiтиться: палевим, мiсцями сiрчано-жовтим свiтлом. "Чортовиння, - мiстер
Мегг вiдганяє од себе страх,- усе це ввижається!"

Так вiн пройшов, мабуть, з кiлометр. Пiт заливав йому очi, губи
потрiскалися. Краватку вiн зняв, на сорочцi розстебнув усi гудзики, в головi
у нього гупало. Стiна тяглася безконечно... Мiстер Мегг перестав лаятися.
Ним опанувала жорстока лють - швидше вибратися з каньйону. Вiн уже не
звертав уваги на стiну, що свiтилася, - швидше! - прискорював ходу, майже
бiг, розкидаючи ногами черепки. Але так небезпечно, можна звалитися у
прiрву, хай йому цур, коли скiнчиться скляний тунель? Мiстеровi Меггу
здавалося, що вiн бiжить по безконечнiй штольнi метро, де не свiтить жодна
лампочка. Як вiн попав сюди, вiн не знав, його охопило занепокоєння. Може,