"Михаил Грешнов. Останнiй неандерталець (укр) " - читать интересную книгу автора

- Але я, - вiв далi спiврозмовник, - знаю цю iсторiю! I може, тут, -
вiн постукав себе по лобi, - вона зберiгається в останньому i єдиному
примiрнику! Усi живi свiдки вже мертвi. Усi, крiм одного солдата, на ймення
Бiлл Хоуз!.. Пива! - гукнув вiн.
Певне, на моєму обличчi майнуло непорозумiння, бо вiн, перехилившись
через стiл, пiдбадьорливо поплескав мене по плечу:
- Ти менi подобаєшся, хлопче! У тебе такий баранячий вираз обличчя. А я
смерть як люблю баранiв: добродушний народ, потiшний!..
За iнших обставин я образився б i пiшов геть. Але тепер чуття
пiдказувало, що ця людина не просто патякає, а, певно, знає iсторiю, на якiй
можна непогано заробити.
Принесли пиво. Бiлл Хоуз вивiльнив мiсце для кухлiв, присунувся ближче:
- Бiтч-Харбор - один з вiдiбраних у джапiв островiв. Як вiн ранiше
називався по-їхньому, менi та й усiм iншим наплювати! Важливо, що вiн дуже
близько до гарячої землi, на котру зараз сиплють бомби. Взагалi-то, важливо
не менi - начальству, а острiв паскудний: двi-три милi завдовжки, стiльки ж
завширшки i плаский, мов пудинг.
- Дуба з нудьги врiжеш! НораI - сказав Том Бетчер, кухар, коли ступив
на пiсок острова.
- Гiрше! - докинув Хью Ласкi. - Нора хоч у чомусь, а тут - пустизна.
I точно: океан, пiсок, небо - з глузду з'їхати, якби не вiскi та
джазовi пластинки... А втiм, було на островi дещо серйознiше - двi батареї
ракет. Вони стояли, витягнувши, мов чаплi, шиї, ладнi плигнути будь-якої
митi, щоб здибитися в небосхил убивчими грибами смертi. Та нас це мало
обходило. Якщо в котрогось i ворушилися мiзки, нашi опiкуни вмiли заливати
їх пивом та заглушати промовами, по яких роздуми вже були нi до чого: усi
нашi дiї вiдповiдали слову божому, i кожний крок - волi Всевишнього. Тому ми
жили без мук сумлiння, чекаючи, коли дадуть команду натиснути кнопку...
Бiлл Хоуз сьорбнув пива i знову втупив у мене темнi зiницi.
- Отак тривало до ескалацiї, - заговорив вiн знову, - модне слiвце, хай
йому бiс! Хоч i вiдiрвано острiв од усього свiту, а слiвце й до нас, мов
вiтром, занесло. Сьомого березня Джiммi Уоткiнс, радист, прийняв шифровку:
"Тiтка Тапi прибуде сьогоднi, о п'ятнадцятiй... Приймiть i влаштуйте за
iнструкцiєю. Гостюватиме тридцять днiв".
Джiммi був моїм другом, те, що знав вiн, знав i я: обидва з Кентуккi,
обох призвали в один рiк. Джiммi звiряється менi в таємницях.
- Анiтелень! - попередив я його. - Якщо тiтонька пригожа, веселе
знайомство не завадить у нашому парубоцькому життi.
О третiй годинi, як повiдомлялося в телеграмi, показався лiтак. Мало
хто звернув увагу на нього. Але ми з Джiммi стежили за ним i бачили, як його
кидало, хитало, як вiн прокатався на одному колесi, змахнувши куряву з
бетонованої смуги.
- Ого! - сказав Джiммi про льотчикiв. - Ото хильнули до обiду!..
Розчахнувши дверцята, льотчики зарепетували:
- Трап давай! Виставилися, як на парадi! Ворушись!..
Хлопцi були якiсь дивнi. Ми знаємо цих крилатих хлюстiв, представникiв
вищої раси в армiї: вони й не дивляться на нашого брата, а коли й глянуть -
то тiльки спогорда, Цi ж горлали без усякої пихи, i коли їм подали трап,
поспiшили вниз, мов до пивного льоху.
Ми з Джiммi чекали, коли з'явиться тiтка Тапi, але з дверей нiхто не