"Марина Гримич. Варфоломi¦ва нiч (укр) " - читать интересную книгу автора

- Бог менi так дав, бабусю... - вiдмовляв той.
З хвоста автобуса озвався грубий бас (переважно це був бас, рiдше -
жiноче меццо-сопрано):
- А що це ви тут агiтацiю розвели? Це автобус, а не клуб!
- А ми тебе й не агiтуємо! - смiявся Варфоломiйович, iз задоволенням
вiдзначаючи: значить, i ззаду чутно. - Ми з бабусею розмовляємо.
- Я зараз вам "порозмовляю з бабусею"! - дядько настирно протискався до
наших героїв. - Баламути! Я вам покажу, як народ збурювати!
- Слухай, друже, ми ж тебе не займаємо, i ти нас не чiпай! З'являлася
велика червона пика з налитими кров'ю очима.
"Ого!" - думалося нашим героям. Мабуть, i кулачиська в нього такi ж
самi! А той, наче телепат, витягав одного, розмiром з головку капусти, й
пiдсовував пiд носа Пашцi:
- Чим пахне?
Наш молодий герой, не дуже освiчений у народних фразеологiзмах, розумiв
питання буквально. Нюхнувши кулака, казав:
- Таранькою.
Автобус заливався смiхом. Дядько ставав буряковим: - Як хвамiлiя?
- Печенiг!
- Ви чули, людоньки добрi, - Печенiг! З такою хвамiлiєю ще й у депутати
лiзе! На смiх курям!
"Спасибi за рекламу" - тихенько бубонiв Варфоломiйович.
- А ти, Петре, - озивався хтось iз автобуса, - помовчав би зi своєю
хвамiлiєю. Теж менi - барон фон Куцеперденко!
Автобус вибухав смiхом.
- I хто це там розгавкався? - розвертався Петро Куцеперденко,
утрамбовуючи пасажирiв.
Тут починалася маленька громадянська вiйна. Байдужих не було нiколи.
Тi, що не любили голову, стояли на боцi Пашки i Варфоломiйовича. Тих, хто
був за владу, завжди було значно менше. Тому вони мовчали.
З автобуса вилазили всi пiднесенi, розпашiлi й збудженi, i всi
незалежно вiд вiку, статi i переконань дружно йшли у клуб на зустрiч, що i
передбачалося планом Варфоломiйовича. По дорозi автобусна група затягувала в
себе, мов снiгова лавина, все нових i нових людей. Варфоломiйович iшов i пiд
носа бубонiв: "Хоч би не наврочити! Хоч би не наврочити!"
На зустрiчах у нашого молодого героя клуб завжди був переповнений.
"Реклама, - хвалився сам собi Варфоломiйович, - велике дiло!"
Павло Iванович розпочинав свої виступи дуже просто:
"Дорогi мої батьки й матерi, брати i сестри, сини i доньки! Оце я
пiд'їжджав до вашого села i замилувався назвою "Демидiвка" ("Iлькiвцi",
"Петрова балка", "Цибулiвка"). Яка гарна назва! Це ж колись якийсь козак
Демид (Iлько, Петро, Цибуля) прийшов на цю святу землю, оселився i став
жити. Бiля нього селилися сини зi своїми сiм'ями. Хтось колись прибивався до
їхнього гурту, i так село росло-розросталося. Побудували собi церкву, дiтям
школу. I жили собi люди, господарювали, хто як хотiв, хто як умiв, i нiхто
їм не вказував: сiй те, жни тодi-то, вiддай молоко за таку-то цiну. Я
переконаний, що й вам такi бажання спадають на думку! Я не помиляюся?
Люди посмiхалися i кивали. Практично тi присутнi в залi, в кого ще хоч
на краплину зберiгся український приватновласницький iнстинкт, починали
вiдчувати симпатiю до промовця.