"Марина Гримич. Варфоломi¦ва нiч (укр) " - читать интересную книгу авторакорiвниках.
Була вже дуже пiзня година, коли в кабiнет приватного ресторану увiрвалася, мов фурiя, огрядна жiнка iз здоровим буряковим кольором обличчя, iз золотими "циганськими" сережками у вухах, золотими зубами i "цвiтастiй", як кажуть у народi, хустцi на плечах. Уже з порога вона заверещала несамовитим голосом: - Ах ти гад такий-розтакий! Неакур-ратiст проклятий! (Яка цiкава мова, - подумав Печенiг). Я його жду-визираю, уже собi всi очi видивила, а вiн тут коньяки хлище! А шоб тобi цей коньяк та через носа вилився (не дай Бог, - подумалося Варфоломiйовичу)! А шоб тебе трясця зi свiту звела! А шоб тобi руки й ноги повикручувало! А шоб тобi повилазило! А шоб тебе сира земля не прийняла! I тут сталася метаморфоза. Замiсть бундючного голови акцiонерного товариства, вiдомого в народi господаря, поважного чоловiка, який не боїться самого вiце-прем'єра, перед гостями постав нещасний чоловiк, якого жiнка б'є по головi напiвпорожньою пластикового пляшкою з-пiд мiнеральної води "Свiжа", а вiн, затуливши голову руками, навiть не опирається, бо знає, що це безнадiйна справа. - Не надо так волноваться, мадам! - заступився за Калитку Васнєцов-Павароттi. - Яка я тобi "мадам"? I ти хочеш заробити! - верескнула жiнка у станi афекту i хотiла була i того вдарити тiєю ж самою зброєю. Але не вдарила. Пляшка зависла над головою, але не опустилася. - Божечки! Так це ж Васнецов, їй-бо! Петько, диви, це ж Васнецов! Ой, голубчику, я ж Вас так вважаю, так вважаю, шо страх, як вважаю! стала солодка-пресолодка: - Заспiвайте, шо-небудь! Соловейку ви наш! Петько, - штурхнула вона чоловiка пiд бiк, - скажи йому, хай заспiва! - Ти шо, Марусю, у нас же тут серйозна тет-а-тет, а тобi аби спiвать! - Ага, тет-а-тет! Умiсто того, щоб привести дорогого гостя додому, та ше й провести по селу, шоб усiм аж повилазило, то ти тут утiхаря його споюєш! Ну ти й послiдня свиня! Ану, вмовляй, кажу тобi, бо як дам!... Калитка благально поглянув на Васнецова. Той на мигах виявив свою згоду, але спершу спитав у "мадам": - Так что-с изволите-с спеть-с, господа? - "Циганочку!" - випурхнуло прямо з грудей Марусi Калитки. Васнецов устав, розправив груди i дещо важкувато пiсля ситної вечерi, проте "з почуттям" заспiвав "Очи чорныя, очи страстныя, очи жгучия и прекрасныя..." Маруся млiла-млiла, а потiм не витримала, встала з мiсця i розвiвши руки з "цвiтастою" хусткою, затрепетала в танцi. I, як не дивно, це в неї виходило досить ефектно. Особливо гарно дзвенiли брязкальця на грудях. Васнецов iз задоволенням акомпанував її танцю своїм голосом i отримував при цьому естетичну насолоду. Вiн любив народ. I не просто народ, а український народ. Пiсля того в танець пiшов Калитка, хвацько плескаючи долонями по литках i рiзко, по-циганськи, вигукуючи "Oп! Oп! Oп!" Васнецов так довго нiколи не спiвав циганочки. Однак вiн таки вгодив господарям, тi знесилено упали на стiльцi й, обнявшись, заспiвали удвох: "А я все дивлюся, де моя Маруся..." Довелося Васнецову пiдтримати i цей почин: |
|
|