"Марина Гримич. Варфоломi¦ва нiч (укр) " - читать интересную книгу автора

корiвниках.
Була вже дуже пiзня година, коли в кабiнет приватного ресторану
увiрвалася, мов фурiя, огрядна жiнка iз здоровим буряковим кольором обличчя,
iз золотими "циганськими" сережками у вухах, золотими зубами i "цвiтастiй",
як кажуть у народi, хустцi на плечах. Уже з порога вона заверещала
несамовитим голосом:
- Ах ти гад такий-розтакий! Неакур-ратiст проклятий! (Яка цiкава
мова, - подумав Печенiг). Я його жду-визираю, уже собi всi очi видивила, а
вiн тут коньяки хлище! А шоб тобi цей коньяк та через носа вилився (не дай
Бог, - подумалося Варфоломiйовичу)! А шоб тебе трясця зi свiту звела! А шоб
тобi руки й ноги повикручувало! А шоб тобi повилазило! А шоб тебе сира земля
не прийняла!
I тут сталася метаморфоза. Замiсть бундючного голови акцiонерного
товариства, вiдомого в народi господаря, поважного чоловiка, який не боїться
самого вiце-прем'єра, перед гостями постав нещасний чоловiк, якого жiнка б'є
по головi напiвпорожньою пластикового пляшкою з-пiд мiнеральної води
"Свiжа", а вiн, затуливши голову руками, навiть не опирається, бо знає, що
це безнадiйна справа.
- Не надо так волноваться, мадам! - заступився за Калитку
Васнєцов-Павароттi.
- Яка я тобi "мадам"? I ти хочеш заробити! - верескнула жiнка у станi
афекту i хотiла була i того вдарити тiєю ж самою зброєю. Але не вдарила.
Пляшка зависла над головою, але не опустилася. - Божечки! Так це ж Васнецов,
їй-бо! Петько, диви, це ж Васнецов! Ой, голубчику, я ж Вас так вважаю, так
вважаю, шо страх, як вважаю!
Жiночка (ясно, що це була дружина Петра Iвановича) присiла на стiлець i
стала солодка-пресолодка:
- Заспiвайте, шо-небудь! Соловейку ви наш! Петько, - штурхнула вона
чоловiка пiд бiк, - скажи йому, хай заспiва!
- Ти шо, Марусю, у нас же тут серйозна тет-а-тет, а тобi аби спiвать!
- Ага, тет-а-тет! Умiсто того, щоб привести дорогого гостя додому, та
ше й провести по селу, шоб усiм аж повилазило, то ти тут утiхаря його
споюєш! Ну ти й послiдня свиня! Ану, вмовляй, кажу тобi, бо як дам!...
Калитка благально поглянув на Васнецова. Той на мигах виявив свою
згоду, але спершу спитав у "мадам":
- Так что-с изволите-с спеть-с, господа?
- "Циганочку!" - випурхнуло прямо з грудей Марусi Калитки.
Васнецов устав, розправив груди i дещо важкувато пiсля ситної вечерi,
проте "з почуттям" заспiвав "Очи чорныя, очи страстныя, очи жгучия и
прекрасныя..."
Маруся млiла-млiла, а потiм не витримала, встала з мiсця i розвiвши
руки з "цвiтастою" хусткою, затрепетала в танцi. I, як не дивно, це в неї
виходило досить ефектно. Особливо гарно дзвенiли брязкальця на грудях.
Васнецов iз задоволенням акомпанував її танцю своїм голосом i отримував при
цьому естетичну насолоду. Вiн любив народ. I не просто народ, а український
народ. Пiсля того в танець пiшов Калитка, хвацько плескаючи долонями по
литках i рiзко, по-циганськи, вигукуючи "Oп! Oп! Oп!"
Васнецов так довго нiколи не спiвав циганочки. Однак вiн таки вгодив
господарям, тi знесилено упали на стiльцi й, обнявшись, заспiвали удвох: "А
я все дивлюся, де моя Маруся..." Довелося Васнецову пiдтримати i цей почин: