"Борис Гринченко. Серед темно ночi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

поводяться з сво┐ми дiвчатами сiльськi парубки. I говорить з нею почав
тiльки по-простому.
Дiвчина помiтила, що Роман до не┐ вже не такий став, i сама подобрiшала
трохи до його. А що про його погане казали, вона те за водою пускала. Хiба
люди не набрешуть? На не┐ саму таке раз у раз наплещуть!.. А вiн ┐й так
усе гарно розказу║ про себе. Хоч вiн тепер i без служби, дак що? Прийде та
година, що й служба в його буде, i житиме вiн паном дiло. А що вiн дома
нiчого не робить, дак раз, що вiн одвик от просто┐ роботи, а друге, що вiн
хоче краще навчитися писати, дак не можна чорно┐ роботи робити, бо вiд
того пальцi задубiють, зашкарубнуть, i нiяк не виведеш пером. Роман не
дурив сим Левантини; вiн i справдi разiв кiлька сiдав учитися писати, та
довго не мiг висидiти, бо це було таки нудно. Вiн i в солдатах учився
бiльше з примусу.
Розпитувався Роман Левантину й про ┐┐ життя. Тяжке це було життя. До
семи рокiв мати тягала ┐┐ з собою по наймах, а пiсля семи й саму вiддала в
найми. Поки жива була мати, то тяжко було жити: все по чужих хатах та по
чужих людях. Та скрiзь поштурхують та шматком хлiба дорiкають. А вона того
шматка хлiба нiколи дурно не ┐ла: тiльки на ноги зоп'ялася, то вже й
велять хазя┐ меншi дiти хазяйськi глядiти або посилають гуси пасти чи
телята. Мати за грошi живе, а вона за харч сво┐ми малими руками й ногами
вiдбувала, хоч матерi за те плачено менше, що вона з дитиною була. Та як
умерла мати, то тодi вже й свiт бiднiй дiвчинi потьмарився. Мати хоч i
погрима║, i поб'║, було, та й пожалу║,- Левантинi й сонечко засмi║ться.
Тодi було Левантина гнiвалася на матiр, як та часом ударить, а тепер би й
руки тi┐ цiлувала, якби били. Та важка земля на грудях. У наймах, кажуть,
i батька не вжалi║ш. А вже сироту то й не думав нiхто жалiти. Ходила й по
снiгу боса, ┐ла й такий хлiб, що собацi треба розмочити в помийницi, та й
тодi вона не схоче. Що вже на вулицi хлопцi та дiвчата прикладки до не┐
прикладають, загадки: "Вгадайте,- що на свiтi найшвидше бiга? Левантина,
як ┐┐ хазяйка потилишниками нагоду║". Панночкою та приплентачкою
дражнять...
Дещо з усього цього Левантина розказувала й Романовi. А вiн жалiв ┐┐,
що вона така гарна та молода та поневiря║ться в наймах. Вона йому гака
вдячна була за ту ласку, бо мало ┐┐ бачила, i казала про те, як ┐й i тепер
важко жити в Струкiв, що дуже з не┐ знуща║ться сердита й лаюча Стручиха. А
одного разу Роман застав ┐┐ на левадi, як вона сидiла й тяжко плакала.
Стручиха попобила ┐┐ качалкою нi за що: хтось з хазяйських дiтей побив
лампадку бiля богiв, а хазяйка звернула на не┐. Левантина плакала й
нарiкала на свою долю, а Роман розважав ┐┐ ласкавими словами i пригорнув
до себе. Вона вже не пручалась i незчулася, як вiн став ┐┐ цiлувати, i
вона його цiлувала... плакала, й цiлувала, i звала братиком i милим, i
рiдненьким... i ┐й так гарно-гарно стало... i вона забула Стручиху з
качалкою i все забула... сидiла з ним обнявшися i розмовляла... i
ззиралася з ним очима при мiсячному ся║вi...
З того часу Левантина вже вважала Романа за свого парубка, за жениха i
поводилася з ним так, як звичайно дiвчата на селi з сво┐ми женихами
поводяться. I як звичайно на селi бувало, вiн став ходити до не┐ ночувати
в повiтку, i вони так любо розмовляли довгими ночами. I ┐й здавалося, мов
того Романа, що так негарно займав ┐┐ спершу, вже й не було. Вiн був
такий, як i всi сiльськi парубки, поводився з нею чесно, по правдi. I