"Борис Гринченко. Серед темно ночi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

дедалi вона його дужче та дужче кохала.
А Роман, вертаючись вiд Левантини з повiтки додому, раз по раз думав:
"Доки ж воно так буде?" Його розпоганенiй городянським життям удачi вже
докучало чесне кохання, озивалася його звiряча природа...
А бiдна дiвчина того нiчого не знала, не розумiла, вiддала йому всю
свою душу i не помiчала, що вона вже надiйшла аж на край страшно┐ безоднi:
ще раз ступни тi║ю стежкою далi наперед - i враз зникне земля, i,
скрикнувши страшно, як птиця пiдстрелена, впаде вона туди вглиб, хапаючися
руками за повiтря, обриваючи тiло об гостре камiння... i падатиме довго,
аж поки не вдариться головою об останню в ┐┐ життi скелю, та й ляже на дно
безоднi вже бездушним покалiченим трупом...
Увесь цей час батько не займав Романа: дожидався. I синам _звелiв не
займати. З Зiньком це легко було, бо удався лагiдно┐ вдачi та й сам так
думав, як i батько. Але Денис лютував страшенно: вiн, такий невсипущий
хазя┐н, працював до кривавого поту, вiдпочину нiколи не знав i не зна║, а
цей дармо┐д, це ледащо буде переводити добро, надбане його, Денисовою,
працею, дурно ┐стиме хлiб, зароблений його руками! Та вже хоч би ┐в
мовчки, а то ще й велича║ться, ще й несеться! Де ж таки це видано? Як це
можна терпiти?!
Денис цього не розумiв i сперечався з батьком та з матiр'ю. Вiн був з
тих селян, що поза господарством нiчого не бачать, а всю свою силу, всi
сво┐ думки й почування вiддають одному - аби придбати бiльше, аби стати
заможним хазя┐ном. Працюючи тяжко, не жалiючи нi себе, нi сво┐х, вони не
розумiють нi iнших думок, нi iнших поривань, опрiч тих, якими самi живуть.
Через те Денисовi Зiнько здавався трохи дурним з його думками про книжки
та про всякi iншi, не хазяйськi, справи. А вже тих, що стають ┐м на ┐х
тяжкiй дорозi, перешкоджають ┐м сво┐м недбальством, ледарством досягати
бiльшого,- таких людей вони ненавидять як найгiрших злочинцiв i лиходi┐в.
Проти таких людей озива║ться криком кожна крапля ┐х трудiвницького поту,
кожний рух ┐х натомленого важкою працею тiла. I в ┐х нема║ тодi жалю...
Але батько заборонив займати Романа,- сам хотiв з ним, як прийде той
час, говорити. Денис досi звик слухатися батька, то скорився й цього разу,
хоч серце в його й кипiло, i вiн так поглядав на Романа, що той i без слiв
добре розумiв, яким духом на його Денис дише. Брати мало розмовляли, мало
бачились, але промiж ┐х уже зростала слiпа зненависть, поки ще нiма, але
дожидала тiльки часу, щоб виявитися, вибухнути. I той час пристиг.
Одного разу Роман, проспавши пiсля безсонно┐ ночi з Левантиною трохи не
до обiд, увiйшов у кату i саме натрапив на батька з Денисом.
- А що, Романе, як же твоя служба? - попитав батько.
- _Прийде колись i служба! - вiдказав нехотя Роман.
- Чи вона прийде, чи нi, те ще хто його зна,- не вдержав язика Денис,а
поки виходить так, що ти собi паном дiло живеш, а ми на тебе робимо.
- Атож! На то я богу-государю служив, щоб тепер з вилами до гною йти?!
- Не кажи дурниць, Романе! - озвався знову батько.- Адже iншi салдати
роблять мужичу роботу - он i Петро, i Карпенко, i Гриценко,- а тобi ж чом
не можна?
- Коли роблять, то й хай собi роблять, а я не можу.
- Еч! - не втерпiв знову Денис.- Пан! благородний!.. Вони не можуть
мужицько┐ роботи робити: бiленькi ручки покаляють! Дак не живи з мужиками,
а йди до панiв!