"Борис Гринченко. Серед темно ночi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Вони - всi, всi цi проклятi мужла┐!.. Якi вони дурнi й гидкi тепер
здавалися Романовi!
Вiн не пiшов нi додому, нi до кого, бо на всiх лютий був. Знов довго
блукав поза селом, ходив у байрацi i вже надвечiр вернувся додому.
Пiшов просто в садок i стрiвся там iз Зiньком.
- А я тебе дожидався, брате,- сказав Зiнько.
- А що? - спитавсь нехотя Роман.
- Хотiв щось тобi сказати.
- Кажи! - промовив Роман байдужно, лягаючи на траву пiд деревом.
- Бач, Романе, що я думаю,- заговорив Зiнько, й собi сiвши бiля нього.-
Почались у нас у сiм'┐ сварки... А дедалi, то ще й дужчi будуть. Тобi
недобре, та й батьковi невесело так iз тобою жити. Вiн би тебе й оддiлив,
якби не боявся, що ти все переведеш. Дак ти так зроби, щоб не боявся
батько.
- А как же його зробить? З таким батьком разлi що зробиш?
- А неправда ж, Романе, нема чого нарiкати на батька, коли сам погано
робиш: сво┐ми горду║ш, кудись у пани пнешся... З того доброго нiчого не
буде.
- Понiма║ш ти там!
- Та вже ж, може, трохи й я тямлю. От ти розбери сам. Служби тобi ще
нiяко┐ нема, може, й довго не буде; оддiляти тебе батько не хоче.
Доводиться тобi поки в нас жити. А яке ж воно життя буде, коли раз у раз
сварка?
- Пущай мене не зачiпають!
- Та де ж вони тебе зачiпають? Воно ж таки правда, що треба ж щось
робити, не можна дурно хлiб ┐сти. I Денисовi кривдно: вiн же робить. Уже
от ви й билися, а далi ще гiрше буде. Що ж воно з того доброго? Краще ти,
Романе, помирися з батьком та з братом та пособляй хоч трохи в роботi...
поки знайдеш собi службу. А там батько, бачивши, що ти шану║шся, i
оддiлить тебе... Хоч крутись там на роботi, я вже тобi пособлятиму так, що
вони й не знатимуть,- аби щоб сварки не було.
Зiнькова прихильнiсть таки зачепила за серце Романа. Ходячи сьогоднi по
байраку, вiн уже багато думав про те, як вiн далi житиме в сiм'┐. Нiчого
не мiг вигадати, хоча й бачив, що так далi жити не можна. Вiн одказав
Зiньковi:
- Як же я покорюсь? З мене ж люди смiяться будуть.
- Чудний ти! А тепер iз тебе люди не смiються? Та все село вже тебе
взяло на глузи. Чого ж ти тепер не бо┐шся того смiху, а тодi його тобi
страшно? А я тобi так скажу: тепер з тебе смiються i дурнi й розумнi, а
тодi коли й смiятимуться, дак самi дурнi.
Роман подумав трохи й вiдказав:
- Ну, пущай... Може б, я й зробив... Не задля ┐х, а задля тебе, що ти
такой до мене добрий... Так как же його зробить? Не пойду ж я до ┐х
кланяться!
- Та й не ходи. А тiльки вiзьми та й вийди завтра на роботу, та й роби.
А там воно вже якось саме станеться...
- Пущай же подумаю, може, й вийду...
I справдi, другого дня вийшов городити тин iз Зiньком, Денис глянув на
його спiдлоба, батько здивувавсь, але нiхто нiчого не сказав. Тiльки
Зiнько дуже зрадiв, клопотався з Романом, гомонiв i все зводив, щоб i з