"Юрiй Ячейкiн. Бiблiйнi пригоди на небi i на землi" - читать интересную книгу автора

Радiсними зойками зустрiла уся паства пророчi слова цi. Кричали
прочани, пограбованi синами Iлiсвими, кричали зубожiлi жебраки, обiдранi
неситими вовками цими, кричали гарненькi й молоденькi овечечки, збезчещенi
тими козлами в золотих ризах, i ревли, мов бики, ошуканi барани ухнi.
- Хай живе Всевишнiй i Самуул, великий пророк його! - кричали усi вони.


Отак за якусь мить я здобув високе й недоторкане звання пророка на
цьому свiтi i нiмб святого на тому. Земля стане менi пухом. Рiки для мене
потечуть млеком та медом. Небеса вiдчинять менi сяючi врата раю.
- Де б менi знайти роботу отаку? - заздро совався в сидiннi свосму
Iлiй.
А я дивився на темних людей цих, якi навкарачки сунули до мене, щоб
поцiлувати бруднi поли руб'я мого, просякнутого стiйким букетом помиув.
Якi марновiрнi й нехитрi вони!
ух нiчого не варто обдурити!
В урочистi хвилини цi я пригадав бiблiйнi подвиги найбiльших брехунiв,
якi поставали нинi предтечами моуми.
Перед внутрiшнiм зором моум з'явився блаженний Валаам, син Веора, i
його уславлена побожнiстю ослиця, на якiй вiн ухав iз мiста Пефор
гостювати до царя моавитян Валака.
Спокiйно ухав вiн, i раптом посеред мiськоу брами ослиця почала
впиратися i не захотiла йти далi. Мабуть, пiдвратна темрява лякала уу. А
голодного Валаама вже чекали за столом царя Валака з вишуканими стравами
та напоями, i блаженний прочанин знав про це.
Жорстоко й нещадно вiдлупцював дрючком ослицю свою праведний Валаам.
Але, як це вiдомо споконвiку, побоу впертiй ослячiй породi не допомагають.
I люди почали смiятися з кумедноу халепи невдахи-мандрiвника, i почала
танути його слава провiсника i заклинателя долi.
Але не розгубив Валаам розум свiй. Поважно пояснив вiн вуличним
гаволовам, що то янгол небесний заступив шлях ослицi його. I що
благочестива ослиця його усе небесне шанус, а тим паче янголiв - посланцiв
божих.
I що ж?
Хоч нiхто не бачив нiякого янгола, всi повiрили Валаамовi та його
ослицi!
I слава його пророча змiцнiла.
А ще я побачив перед внутрiшнiм зором кудлатого, як i я, здичавiлого
розбишаку Самсона, прославленого казками сина Маноя.
Десь волочився Самсон тиждень чи два, а потiм повернувся додому, i
соромно йому стало перед батьками i родичами його. Тодi запевнив ух
Самсон, що вiн байдики не бив i часу не марнував даремно, а звичайною
ослячою щелепою побив сам-один тисячу озбросних фiлiстимлян.
- Невже? - запитали його з недовiрою.
- А ось вам! - мовив у вiдповiдь Самсон i сунув, щоб довести свос, на
очi усiх оту ослячу щелепу.
Воiстину треба бути ослом, щоб повiрити в цi ослячi вигадки!


Того ж дня я зазирнув нарештi пiд дашок сундука. Як i слiд було чекати,