"Юрiй Ячейкiн. Дивовижнi пригоди капiтана miжзоряного плавання небрехи" - читать интересную книгу автора

- Якби наш вчений друг знав iсторiю оцiсу, як ви цiлком правильно
визначили, прикраси, вiн би сьогоднi не гарячкував, а терпляче чекав бiльш
слушноу нагоди...
Вiд цiсу багатообiцяючоу тиради нашого вченого друга кинуло у пекучий
жар. Я побоювався, що вiд спопеляючого сорому у нього займеться волосся, i
мимоволi почав шукати очима вогнегасник.
- Авжеж, - наполiг капiтан Небреха, - якби не оця лопата, наш вчений
друг не грабував би нинi старого капiтана, а спостерiгав би у телескоп
десяту планету Сонячноу системи.
- Десята планета?! - зачудовано перепитав я.
- Еге ж, - холоднокровне пiдтвердив капiтан Небреха, - бо ця планета
вже з моменту свого утворення мала солiдну атмосферу.
Я вiдчував, що йду гарячими слiдами свiженькоу iсторiу. Мосму
хвилюванню не було меж. Ще б пак! Сонце не встигне прийняти за обрiсм свою
вечiрню морську ванну, як мiй блокнот поповниться ще одним хвилюючим
записом! I хто б мiг подумати, що вiкопомною вiхото в iсторiу космiчних
дослiджень виявиться звичайна лопата?
Але наш вчений друг одразу зробив незграбну спробу заперечити
приголомшливе повiдомлення капiтана Небрехи.
- Яка ще десята планета? - запитав вiн з таким виразом, нiби об'увся
кислицями. - Науцi вiдомi лише дев'ять планет, що кружляють навколо Сонця.
Меркурiй, Венера, Земля, Марс, Юпiтер... - загинав вiн пальцi.
- Досить! - зупинив капiтан Небреха цю скептичну десятипалу рахiвницю.
- Казку про дев'ять планет знас кожен школяр, який хоч раз тримав у руках
пiдручник з астрономiу.
Капiтан зручно вмостився у командорське крiсло, зарядив люльку добрячою
пучкою тютюну, але почав свою захоплюючу розповiдь лише тодi, коли дим з
вогнедихаючого кратера люльки заховав його вiд очей слухачiв разом з
протезом i вусами.
- Не думаю, щоб навiть наш вчений друг наважився заперечувати
загальновiдому iстину: астрономiя давно вийшла з пелюшок кабiнетноу науки
i мiцно стала на ноги практичного досвiду, - повагом повiв вiн. - Скiльки
вже було вiдкриттiв, але й лосi зоряна наука полонить романтикiв своуми
незлiченними тасмницями i незбагненними загадками Всесвiту. Узяти хоча б
космогонiю, роздiл астрономiу, що намагасться розв'язати тасмницю
походження небесних тiл. Це, скажу я вам, мiцний горiшок! Та хоч як вченим
важко було, а гiпотез щодо "звiдки все взялося" нiколи не бракувало.
Щоправда, тут панував повний рiзнобiй. Однi вважали, що планети
утворилися з холодних кам'яних брил, iншi гадали, що з сонячних крапель,
якi наше свiтило струсило з себе, як пiт з чола. Третi запевняли, що
матерiалом свiтобудови була хмара газу, а четвертi доводили, що то були
поклади космiчного шлаку. Була навiть висунута iдея, нiби у стерильно
чистi володiння Сонця колись вдерлася гiгантська зiрка-заблуда з
величезною силою тяжiння. Ну, ясно! Свiтила вчепилися у протуберанцi одне
одного, як хлоп'ята у чуприни. Протуберанцi летiли клоччям! З тих шматкiв,
мовляв, згодом й утворилися планети.
Але менi, мiжзоряному практиковi, ця гiпотеза видасться зовсiм
смiховинною. Якби планетнi системи справдi утворювалися через отакi
рiдкiснi навiть у всесвiтнiх масштабах сутички, я б ух би зараз усi
порахував на пальцях, як це полюбляс робити наш вчений друг. Причому