"Юрiй Ячейкiн. Дивовижнi пригоди капiтана miжзоряного плавання небрехи" - читать интересную книгу автора

зле. Зразковий медичний нагляд, чудовий санаторний розклад дня, вчасна i
висококалорiйна ужа - усього цього я довго був позбавлений. А тепер
надолужував прогаяне. Та й що лишалося робити, коли весь персонал вважав
мене невилiковним маньяком?
Оце загадкове ставлення до мосу особи з боку буквально усiх аборигенiв
я нiяк не мiг до пуття витлумачити. А щоб врятуватися, я конче мусив
розв'язати цю прикру тасмницю. Iнших шляхiв до порятунку не було.
Щодня до мене приходив аж до брiв посивiлий Професор i вiв зi мною
лагiднi бесiди. Вiн нiколи не суперечив менi, бо побоювався ускладнити мiй
тихий сказ ще й буйним божевiллям. Вiн спокiйно i небоязко вислуховував
моу гордi оповiдки про науковi й технiчнi досягнення. Але, коли я вже
гадав, що переконав його, що вiн упевнився в мосму зразковому психiчному
станi. Професор тiсу ж митi руйнував моу оптимiстичнi припущення.
- То у вас вiд перевтоми, - ласкаво казав вiн i, мов дитину, з
батькiвською нiжнiстю гладив мене по лисiй голiвцi. Визнаю, у цi
зворушливi хвилини я й справдi вiдчував себе iдiотом. Самi подумайте, хiба
ж можлива цивiлiзацiя божевiльних?
- То у вас вийшла з-пiд контролю вищоу нервовоу системи генетична
пам'ять, - жахав вiн мене своуми науковими поясненнями. - Те, що давно
минулося i було зафiксовано численними поколiннями вашого родоводу в
нервових клiтинах як iнформацiйний матерiал, нинi безконтрольно
вихлюпнулося i заполонило вашу свiдомiсть. I нинi ви нг; годнi зрозумiти,
що пропагусте самовбивчi iдеу, бо кличете назад, у морок середньовiччя, i
ще далi - в неможливу давнину, коли нашi дикi пращури iснували в
страхiтливiй залежностi вiд безжальноу електроннокiбернетичноу
диктатури...
Погодьтеся, нормальнiй людинi важко збагнути такi неможливi сполуки, як
дальший поступ науки i середньовiччя, що погляд вперед с насправдi
поглядом назад i що золотий вiк - це старезна минувшина, час бездушного
панування фантастично розвиненоу машинерiу. Запевняю вас, якби я ще ранiше
не полисiв, я б тодi неодмiнно посивiв.
Ну, добре: з вовками жити - по-вовчому вити. Знову ж таки: в чужий
монастир зi своум статутом не ходять. Цi мудрi народнi прислiв'я я
пригадав, коли пiдслухав розмову Професора з заужджим психiатричним
свiтилом.
- Як поводиться ваш дивовижний i такий рiдкiсний пацiснт? - запитав
новоприбулий корифей. - Не кусасться? Не гарчить? Не бешкетус?
- Вiн тихий i смирний, - став на мiй захист Професор. - А коли мовчить,
поводиться як цiлком нормальна людина. До того ж, незважаючи на усю
фантасмагоричнiсть його суджень, вони не позбавленi логiки i
послiдовностi. Якби не оте прикре божевiлля, вiн мiг би чудово викладати
iсторiю.
- Виходить, поки що зрушень нема?
- На жаль...
- Так, рiдкiсний випадок. Подумати тiльки - вiн вважас справжнс небо
чорним з сяючими цятками, коли в дiйсностi все с навпаки!
- Ех, якби ото з'ясувати, на якому грунтi вiн здурiв! Дзеркальне
сприймання свiту i закономiрностей розвитку суспiльства наводить на
думку...
Але далi я вже нiчого не почув, бо протяг зачинив дверi до кабiнету