"Юрiй Ячейкiн. Дивовижнi пригоди капiтана miжзоряного плавання небрехи" - читать интересную книгу автора

недвозначно запевнив, що в рiчках можна буде навiть купатися. А що це
означас практично? Практично це означас, що в газетах побiльшас
некрологiв. Маю на увазi утопленикiв.
Ач, капосний заздрiсник!
- А дiти? - раптом трагiчним голосом завищав вiн. - Як утримати дiтей
од водноу спокуси? Вони ж усi перетопляться, i наша цивiлiзацiя безславно
загине! Я серйозно побоююся, що доповiдача передчасно випустили з його
несамовитим i погибельним проектом! Я все сказав, - вже зовсiм могильним
тоном закiнчив вiн свiй виступ серед цвинтарноу тишi.
О небо! Невже знову до психiатричноу в'язницi?
Та я видряпувався й не з таких тарапат...
- А коли це, - загримiв у мiкрофони я, - розумнi iстоти задкували перед
труднощами? Хiба ж важко буде скласти i видрукувати методологiчнi
посiбники "Як навчитися плавати" i "Перша допомога потопаючому"? - Грiм
оплескiв був красномовною вiдповiддю на моу сповненi оптимiзму i глибокоу
вiри у людський розум слова. - А якщо ж i захлинеться двiйко псевдовчених
ретроградiв i консерваторiв, - схидно докинув я, - прогресивна думка вiд
цього нiчого не втратить...
Авжеж, пiсля такоу рiшучоу вiдсiчi я лишився на волi. Однак вирушити у
зворотну путь ще довго не мав змоги. Куди б я не подався, мене завжди
оточував натовп з численних заступникiв, секретарiв, помiчникiв,
референтiв, консультантiв i стенографiстiв. Певно, мали мене весь час на
оцi, бо побоювалися, раптом я знову звихнуся, нароблю дурниць i
скомпрометую високу репутацiю вченоу ради.
Ех, якби тут iснували ночi! Вночi куди вигiднiше лаштуватися до втечi,
нiж удень...
Але згiдно з теорiсю вiрогiдностi, рано чи пiзно повинен був скластися
такий збiг обставин, що я мав лишитися сам один. Я день у день терпляче
чекав отоу вiрогiдноу нагоди. I прийшов мiй день.
Я пробирався до ракети, мов злодiй, бо якби хтось побачив моу пiдозрiлi
маневри, неодмiнно вирiшив би, що стався тяжкий рецидив. I мене знову б
сповили у гамiвну сорочку. Та все минулося щасливо...
- Ось вам, молодий чоловiче, й уся iсторiя, - мовив капiтан Небреха. -
Буду щиро радий, коли задовольнив вашу юначу допитливiсть.


Я мовчки збирався з думками. Розповiдь капiтана Небрехи, як i завше,
була вражаючою, приголомшливою i несподiваною. Щоб як слiд усвiдомити уу,
конче потрiбен певний час. Та в моуй головi вовтузилася невиразна пiдозра,
що оповiдь мiжзоряного вовка мiстить в собi якусь червоточину. Щось в нiй
було не до ладу, суперечило самiй iдеу, щось невловиме, як свiтло.
Свiтло!
Ось вона - невiдповiднiсть!
Адже якщо мiнусовi галактики концентрують навколо себе i консервують у
своух мiнусових зiрках променеву енергiю, то хiба ж ух можливо побачити?
Ми бачимо лише тi зiрки, якi випромiнюють енергiю, а не вбирають уу.
Капiтан Небреха сам казав про це. Якби було iнакше, зiрки називалися б не
"свiтила", а "чорнила". Ну, а швидкiсть свiтла лишасться незмiнною у всiх
формулах, з плюсами вони чи з мiнусами. Як же опинився на "чорнотах"
капiтан Небреха? Це запитання набуде ще бiльшоу загадковостi, варто