"Юрiй Ячейкiн. Слiдство веде прокуратор" - читать интересную книгу автора

безжально розчавлено. Так i траплялося. По всiй провiнцiу застрашливим
нагадуванням стирчали хрести з розiп'ятими бунтiвниками. Та левiти щоразу
лишалися безкарними. Бiльше вiд того, цi спалахи гнiву були ум вигiднi, бо
з кожним бунтом - хай навiть дрiбним - вони вiдвойовували для себе в
далекому Римi якийсь з втрачених привiлеув.
Скiльки скарг вони одписали на прокуратора, скiльки хитрих звинувачень?
Понтiй Пiлат не лiчив. Але переконався: достаток левiтiв (досi не
оподаткований!) базусться на кровi та облудi.
А цей Назарей був сдиний в свосму родi: вiн воював з пiдступними
левiтами, котрi якщо оцiнювати об'сктивно, було на користь Римовi.
- Вiн цiкавий, - коротко i влучно визначила ставлення до нього
прекрасна жовтоволоса i блакитноока Клавдiя Прокула, що легко набирала
вигляду холодноу й неприступноу богинi, уу постава, коли вона не була
захована просторою тунiкою до п'ят, справдi нагадувала тiло богинi. Бiлоу
мармуровоу богинi з гармонiйними пропорцiями, вiднайденими скульпторами
Еллади.
I ось зараз вони - Понтiй Пiлат та Клавдiя Прокула - напiвлежали на
зручних, з вигнутими спинками, щоб не втомлювати тiло, лежаках. Обидва
лежаки були вкритi однаково м'якими ковдрами з пухнастоу верблюжоу вовни.
Мiж ними, на мармуровому столику, стояли вазочки з соковитими фруктами i
вузькошиу глинянi глеки, що зберiгають рiдину в прохолодi.
Сонце не дошкуляло перебуваючим у портику, хоч небо над головами
лишалося вiдкритим. Вiд сонячних променiв затуляли штучнi навiси з бiлого
полотна та крислатi крони дерев, всаджених обабiч стiн серед мармурових
плит. Помiж колон вхiдноу арки бовванiв в обладунках легiонера рудий
гiгант Веселий Герман, що став там на варту.
Тiльки затриманий уночi розбишака в його темному, для дороги, гiматiу
та варварських шальварах псував загальний iнтер'ср, грубо порушуючи
заспокiйливу кольорову тональнiсть затишного портика. Вiн мав точнiсiнько
такий вигляд, який виникав в уявi з опису прокуратора Квiрiнiя. Але
додалися живi фарби i думка, яка завжди була головною окрасою очей, а
вiдтак - i самоу людини.
- Назви себе, - сказав прокуратор, починаючи розмову.
- Iсшуш, - назвався вiн на арамейський лад. - За мiсцем проживання мене
ще звуть Назареем.
- Чи знасш, хто я?
- Знаю: ти - прокуратор Понтiй Пiлат.
- Ти бачив мене ранiше?
- Так, у Галiлеу, де ти розiп'яв вiсьмох заколотникiв. Тодi я бачив
тебе. Ти сидiв верхи на конi зi знаками легата. Жiнку, що возсiдав поруч з
тобою, я теж бачив. Але не знаю, хто вона.
- Кого ж вона розпинала? - насмiшкувато запитав Понтiй Пiлат.
- Я бачив уу лише один раз. Це було позавчора, у храмi.
- А ти спостережливий - встигасш помiчати навiть зайве для тебе.
- У цьому й полягас моя бiда, - у задумi мовив Назарей i жваво додав: -
Але iснують жiнки, яких не помiтити просто неможливо! Для цього слiд бути
слiпим.
Клавдiя Прокула, дотримуючись слова, мовчала, хоч це уй давалося
нелегко, особливо коли розмова торкнулася уу самоу. Цей маленький
чоловiчок насмiлився оцiнювати уу! Проте чомусь було присмно.