"Юрiй Дмитрович Ячейкiн. Зорянi мандри капiтана Небрехи" - читать интересную книгу автора

друг не грабував би нинi старого капiтана, а спостерiгав би у телескоп
десяту планету Сонячної системи.
- Десята планета?! - зачудовано перепитав я.
- Еге ж, - холоднокровне пiдтвердив капiтан Небреха, - бо ця планета
вже з моменту свого утворення мала солiдну атмосферу.
Я вiдчував, що йду гарячими слiдами свiженької iсторiї. Моєму
хвилюванню не було меж. Ще б пак! Сонце не встигне прийняти за обрiєм свою
вечiрню морську ванну, як мiй блокнот поповниться ще одним хвилюючим
записом! I хто б мiг подумати, що вiкопомною вiхою в iсторiї космiчних
дослiджень виявиться звичайна лопата?
Але наш вчений друг одразу зробив незграбну спробу заперечити
приголомшливе повiдомлення капiтана Небрехи.
- Яка ще десята планета? - запитав вiн з таким виразом, нiби об'ївся
кислицями. - Науцi вiдомi лише дев'ять планет, що кружляють навколо Сонця.
Меркурiй, Венера, Земля, Марс, Юпiтер... - загинав вiн пальцi.
- Досить! - зупинив капiтан Небреха цю скептичну десятипалу
рахiвницю. - Казку про дев'ять планет знає кожен школяр, який хоч раз тримав
у руках пiдручник з астрономiї.
Капiтан зручно вмостився у командорське крiсло, зарядив люльку добрячою
пучкою тютюну, але почав свою захоплюючу розповiдь лише тодi, коли дим з
вогнедихаючого кратера люльки заховав його вiд очей слухачiв разом з
протезом i вусами.
- Не думаю, щоб навiть наш вчений друг наважився заперечувати
загальновiдому iстину: астрономiя давно вийшла з пелюшок кабiнетної науки i
мiцно стала на ноги практичного досвiду, - повагом повiв вiн. - Скiльки вже
було вiдкриттiв, але й лосi зоряна наука полонить романтикiв своїми
незлiченними таємницями i незбагненними загадками Всесвiту. Узяти хоча б
космогонiю, роздiл астрономiї, що намагається розв'язати таємницю походження
небесних тiл. Це, скажу я вам, мiцний горiшок! Та хоч як вченим важко було,
а гiпотез щодо "звiдки все взялося" нiколи не бракувало.
Щоправда, тут панував повний рiзнобiй. Однi вважали, що планети
утворилися з холодних кам'яних брил, iншi гадали, що з сонячних крапель, якi
наше свiтило струсило з себе, як пiт з чола. Третi запевняли, що матерiалом
свiтобудови була хмара газу, а четвертi доводили, що то були поклади
космiчного шлаку. Була навiть висунута iдея, нiби у стерильно чистi
володiння Сонця колись вдерлася гiгантська зiрка-заблуда з величезною силою
тяжiння. Ну, ясно! Свiтила вчепилися у протуберанцi одне одного, як хлоп'ята
у чуприни. Протуберанцi летiли клоччям! З тих шматкiв, мовляв, згодом й
утворилися планети.
Але менi, мiжзоряному практиковi, ця гiпотеза видасться зовсiм
смiховинною. Якби планетнi системи справдi утворювалися через отакi рiдкiснi
навiть у всесвiтнiх масштабах сутички, я б їх би зараз усi порахував на
пальцях, як це полюбляє робити наш вчений друг. Причому пальцi моєї єдиної
ноги ще залишилися б про запас.
Та на цьому покiнчимо з екскурсiєю у дрiмучi хащi космогонiчних
гiпотез, бо зрештою честь практично розв'язати найбiльшу таємницю
свiтобудови випала на мою долю. Нинi про це знають усi мої знайомi. А
знайомих у мене, самi розумiєте, бiльше, нiж незнайомих.
Втiм, не буду критися: допомiг менi нещасливий випадок. Так, я не
обмовився! Якби не фатальний для мене збiг обставин, космос досi тримав би