"Юрiй Дмитрович Ячейкiн. Зорянi мандри капiтана Небрехи" - читать интересную книгу автора

пiд сьома хитромудрими замками одну з найцiкавiших своїх таємниць.
А дiло було так.
Ми з Азимутом поверталися з далеких мандрiв у сузiр'я Вiзничого. Там ми
вивчали передовий досвiд використання астероїдiв, як дешевого вантажного
космотранспорту.
Признатися, подорож була важкенькою.
Мало того, що пiд час чергування Азимут забув пiдтягти гирю ходикiв, i
ми збилися з лiку часу, так вiн ще прогавив манюсiньку порошинку, яка з
третьою космiчною швидкiстю прошила баки з пальним. I до того легко це
зробила, нiби замiсть титанових бакiв коробка мала мильнi бульбашки. Ясно,
гiдрат спирту миттю випарувався у простiр.
Це була непоправна втрата.
Азимут у розпачi. Сидить у кутку, мов покарана дитина, i нещадно
стьобає себе батогом самокритики:
- В усьому винна тiльки моя легковажнiсть! Що я наробив! Ой-ой-ой!
Капiтане, навiщо ви взяли у цю вiдповiдальну подорож таку безвiдповiдальну
людину? Айай-ай! Кари за це на вас немає!
Ну, довелося суворо нагримати на нього, щоб хлопець остаточно не
загубив голову i не накоїв нових дурниць.
За iнерцiєю пiдлiтаємо до кордонiв Сонячної системи, тут треба
маневрувати, а в баках палива анi краплi. Сухо, як у пiщаних колодязях
середньоазiатської пустелi.
Отут i почалася неприємнiсть. Навiть без навiгацiйних приладiв було
помiтно, як ракета вигинає трасу, повiльно, але певно стаючи на довiчний
орбiтальний якiр сонячного тяжiння.
Нагальнiсть рiшучих дiй була очевидною. Якщо пустити все на самоплив,
то невiдомо, скiльки рокiв нам доведеться метляти навколо Сонця за межами
системи, поки мою мiкролiтражку помiтять з випадкового зорельота. Та й
знайдуть, можливо, самi кiстки!
А людство ж чекає нас з трудовою перемогою, чекає не дочекається
передового досвiду цивiлiзацiй сузiр'я Вiзничого у галузi використання
астероїдiв як природного вантажного транспорту.
Був, правда, один хоч i ненадiйний, але вихiд: пiдживити двигуни лiками
з похiдної аптеки - вони ж всi на спирту. Та чи надовго їх вистачить? Одначе
вийняв лiки з шафки i заходився бiля двигунiв поратися.
Можете менi повiрити, це справило на Азимута належний ефект. У мого
штурмана вiд подиву очi рогом полiзли. Та коли отямився, безкорисливо
запропонував свiй запас одеколону. Азимут завше був чепуруном!
А я, нiби нiчого видатного не сталося, любесенько пояснюю йому:
- Звичайно, оцих запасiв на двох - це крапля у морi. Не вистачить
навiть до найближчої планети, Плутона. Отже, один з нас мусить залишитися
тут, на орбiтi, а другий хутенько злiтати на Плутон по паливо.
- Я! - анi секунди не вагаючись, героїчно озвався Азимут. - Я залишуся!
- Нi, залишусь я, - по-доброму втовкмачую йому. - А ти, дивись, не
барися.
- Що це за вигадки? - не на жарт обурився Азимут. - Де
справедливiсть? - репетує вiн. - Хiба вам не вiдоме правило, що капiтан
залишає корабель останнiй? - повчає мене.
Я навiть розчулився вiд тих слiв. Отака самовiдданiсть! Мiй вiрний
штурман готовий зчинити бунт на борту, що завжди суворо карається, аби