"Юрiй Дмитрович Ячейкiн. Зорянi мандри капiтана Небрехи" - читать интересную книгу автора

заповненим тубiльцями, зависла зловiсна цвинтарна тиша.
А зарозумiлий iнтерв'юер позадкував вiд мене на кiлька крокiв, узяв у
руку, мов каменюку, важкенький фотоапарат i вороже мовив:
- Як вам не сором, капiтане? Лiтня людина, а пропагуєте машинне
рабство, кличете назад, до мороку середньовiччя! А може, ви зовсiм нiякий не
капiтан? Може, ви втiкач з притулку для уражених ганебними пережитками
минулого? Може, усi вашi теревенi - атавiстичний прояв хворобливої фантазiї?
Вiн таки недарма задкував i озброївся фотоапаратом! Та це його не
врятувало. Я одним скоком опинився бiля нього, згрiб в обiйми i заволав:
- Гей, люди! Кличте швидку допомогу! Божевiльний на трибунi!
Мушу визнати, що двiчi кликати швидку допомогу не довелося. Те, що я
тiльки тепер збагнув, присутнi, певно, зрозумiли одразу, i машина з червоним
хрестом була викликана заздалегiдь. Вона з пронизливим виттям вже
просувалася крiзь натовп до трибуни. А коли з неї сипонули статурнi
санiтари, я полегшено зiтхнув.
Аж тут сталося неймовiрне. Замiсть приборкати здурiлого iнтерв'юера,
вони мовчки почали викручувати руки менi.
- Ви що, всi тут причиннi? - образивсь я. - Хiба ж так зустрiчають
iншопланетних гостей? Чи у вас скасованi закони гостинностi?
Але це не справило на них жодного враження. З однаковим успiхом я б
соромив восьминогiв.
- На помiч! - заволав я в усi мiкрофони, але натовп вiдповiв глузливим
реготом - нiхто й не збирався мене боронити.
Я вiдчайдушне борсався серед дужих санiтарiв. Та сили були нерiвнi. А
коли на мене силомiць натягли гамiвну сорочку, годi було пручатися. Адже
боронитися в гамiвнiй сорочцi ще важче, анiж бiгти наперегони в мiшку.
Наступної митi мене, мов лантух, вкинули в роззявлену пащу машини з
божевiльнi.

V

Ув'язнення моє тривало довго. Та не скажу, щоб воно впливало на мене
зле. Зразковий медичний нагляд, чудовий санаторний розклад дня, вчасна i
висококалорiйна їжа - усього цього я довго був позбавлений. А тепер
надолужував прогаяне. Та й що лишалося робити, коли весь персонал вважав
мене невилiковним маньяком?
Оце загадкове ставлення до моєї особи з боку буквально усiх аборигенiв
я нiяк не мiг до пуття витлумачити. А щоб врятуватися, я конче мусив
розв'язати цю прикру таємницю. Iнших шляхiв до порятунку не було.
Щодня до мене приходив аж до брiв посивiлий професор i вiв зi мною
лагiднi бесiди. Вiн нiколи не суперечив менi, бо побоювався ускладнити мiй
тихий сказ ще й буйним божевiллям. Вiн спокiйно i небоязко вислуховував мої
гордi оповiдки про науковi й технiчнi досягнення. Але, коли я вже гадав, що
переконав його, що вiн упевнився в моєму зразковому психiчному станi.
Професор тiєї ж митi руйнував мої оптимiстичнi припущення.
- То у вас вiд перевтоми, - ласкаво казав вiн i, мов дитину, з
батькiвською нiжнiстю гладив мене по лисiй голiвцi. Визнаю, у цi зворушливi
хвилини я й справдi вiдчував себе iдiотом. Самi подумайте, хiба ж можлива
цивiлiзацiя божевiльних?
- То у вас вийшла з-пiд контролю вищої нервової системи генетична