"Юрiй Дмитрович Ячейкiн. Зорянi мандри капiтана Небрехи" - читать интересную книгу автора

пам'ять, - жахав вiн мене своїми науковими поясненнями. - Те, що давно
минулося i було зафiксовано численними поколiннями вашого родоводу в
нервових клiтинах як iнформацiйний матерiал, нинi безконтрольно вихлюпнулося
i заполонило вашу свiдомiсть. I нинi ви не годнi зрозумiти, що пропагуєте
самовбивчi iдеї, бо кличете назад, у морок середньовiччя, i ще далi - в
неможливу давнину, коли нашi дикi пращури iснували в страхiтливiй залежностi
вiд безжальної електронно-кiбернетичної диктатури...
Погодьтеся, нормальнiй людинi важко збагнути такi неможливi сполуки, як
дальший поступ науки i середньовiччя, що погляд вперед є насправдi поглядом
назад i що золотий вiк - це старезна минувшина, час бездушного панування
фантастично розвиненої машинерiї. Запевняю вас, якби я ще ранiше не полисiв,
я б тодi неодмiнно посивiв.
Ну, добре: з вовками жити - по-вовчому вити. Знову ж таки: в чужий
монастир зi своїм статутом не ходять. Цi мудрi народнi прислiв'я я пригадав,
коли пiдслухав розмову Професора з заїжджим психiатричним свiтилом.
- Як поводиться ваш дивовижний i такий рiдкiсний пацiєнт? - запитав
новоприбулий корифей. - Не кусається? Не гарчить? Не бешкетує?
- Вiн тихий i смирний, - став на мiй захист Професор. - А коли мовчить,
поводиться як цiлком нормальна людина. До того ж, незважаючи на усю
фантасмагоричнiсть його суджень, вони не позбавленi логiки i послiдовностi.
Якби не оте прикре божевiлля, вiн мiг би чудово викладати iсторiю.
- Виходить, поки що зрушень нема?
- На жаль...
- Так, рiдкiсний випадок. Подумати тiльки - вiн вважає справжнє небо
чорним з сяючими цятками, коли в дiйсностi все є навпаки!
- Ех, якби ото з'ясувати, на якому грунтi вiн здурiв! Дзеркальне
сприймання свiту i закономiрностей розвитку суспiльства наводить на думку...
Але далi я вже нiчого не почув, бо протяг зачинив дверi до кабiнету
Професора. Втiм, i цього було досить, щоб зробити певнi висновки. Отже, щодо
мене вироблено сталий науковий погляд. Отже, я не подаю жодних надiй на
видужання. А коли так, то менi не вибратися з цiєї лiкувальної в'язницi. Що
ж, доведеться пiдкоритися правилам чужої гри. I вже того ж самого дня я
зробив перший вдалий хiд.
- Професоре, - мовив я, коли вiн звикло завiтав до моєї палати, -
припускаю, що ви маєте рацiю. Але для того, щоб вилiкувати мене, необхiдно
приборкати i запроторити куди слiд повсталу генетичну пам'ять. Хiба не так?
- Чудово, капiтане! - вiд задоволення Професор аж порожевiв. - Саме це
ми й намагаємося зробити! Я радий за вас, що ви нарештi це зрозумiли! Перший
крок до видужування полягає у тому...
- Але ж. Професоре, - зупинив я його, - аби запроторити генетику, слiд
створити перевагу або ж вiдновити пам'ять вищої нервової системи, яка вгамує
мої розбурханi первiснi iнстинкти. Якщо ж цього не зробити, я тут у вас
вкiнець здичавiю i деградую.
- Не майте сумнiву, капiтане! - погодився зi мною Професор.
- Отож я прошу, щоб ви мене хоча б коротенько познайомили з iсторiєю
наукового i суспiльного поступу цивiлiзацiї, а також ласкаво забезпечили
вiдповiдною iсторичною i науково-популярною лiтературою.
- З величезним моїм задоволенням! - аж затремтiв од захвату Професор. -
Почнемо хоч би й зараз, аби зцементувати у вашiй пам'ятi цю розмову! З
вашого дозволу, я запалю...