"Юрiй Дмитрович Ячейкiн. Зорянi мандри капiтана Небрехи" - читать интересную книгу автора

Ваш Азимут,
директор музею капiтана Небрехи".

Що ви на це скажете? Молодець Азимут! От що таке - закiнчити школу для
обдарованих дiтей!
Не вагаючись, я стрибнув у машину часу. Тiєї ж митi вона вирушила у
свою чудесну подорож крiзь днi, тижнi, мiсяцi i роки.
Коли одверто сказати, сам часопробiг був не дуже цiкавий. Усе навколо
потьмарилося, геть нiчого не видно - нiби машина часу занурилася в суцiльний
молочний туман.
А час спливає. А майбутнє наближається. Ну, щоб не гаяти цiннi хвилини,
я почав складати вiтальну промову.
Я уявляв собi цю хвилюючу зустрiч. Святковий натовп, портрети i червонi
транспаранти, духовий оркестр, традицiйнi стрiчка i ножицi, висока трибуна,
об'єктиви телекамер... Хоч як я звик до врочистих зустрiчей, але вони мене
завжди хвилюють...
I раптом спостерiг, що в мене почали пропадати речi. Перша розтанула з
димом моя люлька. Потiм випарувався протез. А тодi одне за одним позникали
гудзики, черевик, сорочка, штани, єдина шкарпетка... Словом, за кiлька
хвилин на моєму тiлi неможливо було знайти анi нитки - все зникло в часi!
Я вжахано думав про зустрiч з майбутнiм поколiнням. Що про мене скажуть
люди, коли побачать у такому, лише для лазнi, вбраннi? Яка ганьба!
Та я недовго журився. Спокiйно обдумав своє скрутне становище i
заходився шукати порятунку. I де, ви думаєте, я знайшов його? Не повiрите,
але я буквально сидiв на ньому! Моєю рятiвницею була тигрова шкура. Я кинув
її собi на плечi i ще пiдперезався довгим смугастим хвостом. Вийшов цiлком
пристойний костюм.
Одверто кажучи, не хочеться менi розповiдати про саму зустрiч. Але й
мовчати не можна, бо це скидатиметься на злочинне фальшування фактiв.
Зустрiч була справдi незвичайна. Тiльки-но машина часу зупинилася, як
мене закидали квiтами. Квiтiв було так багато, що я просто тонув серед
пелюсткiв. Довелося викликати рятувальну команду. Поети читали вiршi i
поеми, оркестри грали симфонiї, ораторiї та кантати, об'єднанi хори спiвали
пiсень, i все, знаєте, модними "космiчними" голосами. Менi мало не
позакладало, але я терпiв. Що вдiєш, концерт майстрiв мистецтв цiлком i
повнiстю був присвячений одному менi.
А потiм перерiзали стрiчку i зайшли до музею.
Хочете вiрте, хочете не вiрте, а я наче прийшов до себе додому. Тут
були зiбранi усi мої сувенiри! На стендах я побачив i справжнiй зуб
справжнього дракона, i куряву з Чумацького Шляху, i оберемок хлорели, i
грудку землi, i "Цiкаву арифметику", i значок заслуженого тренера... Знайшов
я також свою люльку, протез та одяг. То ось куди вони позникали пiд час
подорожi! З дозволу адмiнiстрацiї музею я негайно переодягнувся у свiй
звичайний костюм.
А що Азимут виробляв! Вiн просто-таки носив мене на руках, не вiдходив
анi на крок i на кожному кроцi зi мною фотографувався. А скiльки автографiв
я тодi залишив! I все, мiж iншим, на палiтурках ваших книжок про мене...
Капiтан Небреха замовк i замрiяно втупився у куток кiмнати. Я його
розумiв: вiн бачив картини, якi нiхто не бачив, i чув цiєї митi голоси, якi
нiхто нiколи не чув.