"Юрiй Дмитрович Ячейкiн. Мо¬ i чужi та¦мницi (укр)" - читать интересную книгу автора

Мати недовiрливо похитала головою i сказала, зовсiм як тато:
- Ех, Только, ременя на тебе немає...
А потiм вона пiшла на роботу задавати питання хворим, а я залишився
вдома сам.
Сiв на лiжко i задумався. Думки були невеселi. За другу чверть я мав аж
двi трiйки. Правда, у мене була ще п'ятiрка з фiзкультури, але була й одна
четвiрка, гiрша за двiйку - за поведiнку. Ну, як з такими показниками
змагатися? Пiдведу хлопцiв, не полетимо на Марс. А хто у цьому винен? Я
винен.
- Ех, Только, Только, - гiрко сказав я, - кепськi твої справи.
- Буває гiрше, - озвався хтось з вiтальнi, дверi до якої були
прочиненi.
- Звiсно, буває, - незадоволено буркнув я. А незадоволений я був тим,
що говорив уголос i хтось довiдався про мої найпотаємнiшi думки. I як це
мати не попередила, що до нас приїхав гiсть? А навiщо стороннiй людинi знати
про мої особистi неприємностi?
- Звiсно, буває, - роздратовано повторив я, - тiльки невiдомо, що
гiрше, а що краще.
- Це правда, - погодився невидимий гiсть.
Тодi я пiдвiвся i пiшов до вiтальнi, щоб подивитися, хто до нас
приїхав.
Заходжу я до вiтальнi i аж сторопiв вiд несподiванки: нiкого нема!
Навiть пiд столом нiхто не ховався! Я кинувся у спальню батькiв - нiкого! На
кухню - нiкого! Нiде нiкого! А я ж ясно чув голос... Такого зi мною ще
нiколи не бувало.
- Це вiд перевтоми, - сказав я собi, - от що значить канiкули у
найкоротшi днi року. Хiба ж вiдпочинеш? А насправдi у хатi нiкого, крiм
мене, нема!
- А я? - озвався голос. У ньому виразно бринiла образа.
Скажу не криючись, менi стало моторошно. Волосся на головi пiднялися
сторч.
Я швидко повiв очима по кiмнатi, озирнувся на всi боки - нiкого! Та в
мене було таке дивне враження, нiби я побачив нашу квартиру вперше. Речi
здалися незнайомими, таємничими, нiби я їх нiколи в життi не бачив. Було
таке вiдчуття, нiби я потрапив у чужу хату. В кожному кутку чигала
небезпека. Я навшпиньки повернувся до своєї кiмнати i знову сiв на лiжко.
Кортiло посидiти тихенько-тихенько, але я навмисне почав говорити, щоб хоч
трохи заспокоїтись.
- Певно, я ще сплю, - сказав я i почув, що мiй голос теж зробився як
чужий. А може, й справдi мати мене не збудила i менi усе це ввижається увi
снi. От зараз мати мене збудить i запитає: "Чи довго ти спатимеш?"
I тут я знову почув:
- Нiхто тебе не збудить, бо ти давно прокинувся. А мати твоя двадцять
хвилин тому пiшла на роботу. А-ап-чхи!.. От бiсова погода, напевне, схопив
нежить...
"Так! - подумав я. - Це й справдi сон! А коли це сон, то менi нема чого
лякатися. Краще додивлюся його до кiнця, а потiм розповiм хлопцям. Адже ще
нiкому з нас не снився такий дивовижний сон! Вiн цiкавий, як кiно..."
Коли я упевнився, що це лише сон, я негайно заспокоївся. А чого
хвилюватися? Одного разу менi приснилося, що мене зловили жахливi