"Юрiй Дмитрович Ячейкiн. Мо¬ i чужi та¦мницi (укр)" - читать интересную книгу автора Мати недовiрливо похитала головою i сказала, зовсiм як тато:
- Ех, Только, ременя на тебе немає... А потiм вона пiшла на роботу задавати питання хворим, а я залишився вдома сам. Сiв на лiжко i задумався. Думки були невеселi. За другу чверть я мав аж двi трiйки. Правда, у мене була ще п'ятiрка з фiзкультури, але була й одна четвiрка, гiрша за двiйку - за поведiнку. Ну, як з такими показниками змагатися? Пiдведу хлопцiв, не полетимо на Марс. А хто у цьому винен? Я винен. - Ех, Только, Только, - гiрко сказав я, - кепськi твої справи. - Буває гiрше, - озвався хтось з вiтальнi, дверi до якої були прочиненi. - Звiсно, буває, - незадоволено буркнув я. А незадоволений я був тим, що говорив уголос i хтось довiдався про мої найпотаємнiшi думки. I як це мати не попередила, що до нас приїхав гiсть? А навiщо стороннiй людинi знати про мої особистi неприємностi? - Звiсно, буває, - роздратовано повторив я, - тiльки невiдомо, що гiрше, а що краще. - Це правда, - погодився невидимий гiсть. Тодi я пiдвiвся i пiшов до вiтальнi, щоб подивитися, хто до нас приїхав. Заходжу я до вiтальнi i аж сторопiв вiд несподiванки: нiкого нема! Навiть пiд столом нiхто не ховався! Я кинувся у спальню батькiв - нiкого! На кухню - нiкого! Нiде нiкого! А я ж ясно чув голос... Такого зi мною ще нiколи не бувало. найкоротшi днi року. Хiба ж вiдпочинеш? А насправдi у хатi нiкого, крiм мене, нема! - А я? - озвався голос. У ньому виразно бринiла образа. Скажу не криючись, менi стало моторошно. Волосся на головi пiднялися сторч. Я швидко повiв очима по кiмнатi, озирнувся на всi боки - нiкого! Та в мене було таке дивне враження, нiби я побачив нашу квартиру вперше. Речi здалися незнайомими, таємничими, нiби я їх нiколи в життi не бачив. Було таке вiдчуття, нiби я потрапив у чужу хату. В кожному кутку чигала небезпека. Я навшпиньки повернувся до своєї кiмнати i знову сiв на лiжко. Кортiло посидiти тихенько-тихенько, але я навмисне почав говорити, щоб хоч трохи заспокоїтись. - Певно, я ще сплю, - сказав я i почув, що мiй голос теж зробився як чужий. А може, й справдi мати мене не збудила i менi усе це ввижається увi снi. От зараз мати мене збудить i запитає: "Чи довго ти спатимеш?" I тут я знову почув: - Нiхто тебе не збудить, бо ти давно прокинувся. А мати твоя двадцять хвилин тому пiшла на роботу. А-ап-чхи!.. От бiсова погода, напевне, схопив нежить... "Так! - подумав я. - Це й справдi сон! А коли це сон, то менi нема чого лякатися. Краще додивлюся його до кiнця, а потiм розповiм хлопцям. Адже ще нiкому з нас не снився такий дивовижний сон! Вiн цiкавий, як кiно..." Коли я упевнився, що це лише сон, я негайно заспокоївся. А чого хвилюватися? Одного разу менi приснилося, що мене зловили жахливi |
|
|