"Юрiй Яновський. Чотири шаблi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

сорок верстов з гаком. Щоб ти не спiзнився менi, Марченко!
З цими словами Шахай пiшов на перон. Там стояв пiд парою паровоз з
кiлькома вагонами i висiв у повiтрi пасмами туман. Люди заклопотано
снували на перонi, чекаючи свого Колумба. Мета ┐м була темною й невиразною
в такому скаженому туманi, що, нiби море, затопив степ i цю непомiтну
станцiю. Чи ║ та загадкова земля, до яко┐ простував ┐хнiй ватаг, чи нема
┐┐ за безлiччю хвиль та║много та грiзного моря? Люди цього не знали, i
стояв туман над ними i над станцi║ю, туман ранковий, котрий втро║
оманнiший за нiчну темряву. Застережливо стискалося серце, руки матерiв
ввижалися в туманових хвилях. Проте всi пестили свою зброю: одрiзана,
карабiна чи гостру косу - i марили прийдешнiми радостями невiдомо┐ землi.
- Брати! - виголосив Шахай, ставши на драбинку, що вела до товарового
вагона. - Схилiмо нашi голови перед тими, що впали на фронтах! Перед
пам'яттю тих, кого розтерзав царський устрiй! Хай буде ┐м вiчна пам'ять!
Партизани познiмали шапки i тримали ┐х нiяково в руках. Кожний згадував
брата чи товариша i розтоплювався, як лiд.
- Вам уже казали, куди ми йдемо. Ми йдемо здобувати зброю, щоб не
повернулося нiколи назад те, що було. Нi кривавi фронти, нi
вовкулаки-царi, нi проклятi пани. Ешелон ┐де з фронту i везе багато збро┐,
котру ми мусимо вiдiбрати...
- А з чим? - несподiвано озвавсь хтось в натовпi. Шахай блискавично
зрозумiв, що програв ефект промови. Вiн занадто вже здався на вплив свого
авторитету.
- На Варварiвцi нас чека║ тридюймовка з Оситняга i оситнязькi
партизани. Ми перекопа║мо колiю i перерiжемо дорогу ешелоновi. Вiн не
зна║, скiльки нас усього ║...
- А нащо то нам стiльки збро┐? - озвався той же голос.
- Товариство! - закричав Шахай. - Хай вийдуть наперед усi тi, хто
бо┐ться або плаче за маминою спiдницею. Хай ми на них подивимось i
поглузу║мо з пiдлих боягузiв! А потiм ми проженемо ┐х вiд нас, бо ми_ всi
прийшли сюди тiльки сво║ю волею, по сво┐й охотi. Витрiть сльози страху тим
сво┐м сусiдам, котрi рюмають уже, сiдаючи тiльки до вагонiв! А ти,
Грицьку, ти хiба зна║ш, скiльки нам треба збро┐? Чи, може, ти не чув,
скiльки пудiв пшеницi кошту║ гвинтiвка? Ти бо┐шся гранати i хочеш мамино┐
цицi?
Шахай вiдчув, що слухачi знову стали його вiрними. Легкий регiт пройшов
по натовпу, Грицьковi насунули його чорну кудлату шапку аж на очi.
- Сiдайте до вагонiв! -скомандував Шахай, i все товариство, товплячись,
регочучи й лаючись, полiзло до теплушок. Стояв туман.

Про┐хали двi станцi┐, на котрих паротяг брав воду. Туман рiдшав. По┐зд
нiби ви┐здив з долини, де вiчно снували тумани. Iнодi проглядало сонце,
зараз же ховаючись за хмару; часом розривалася сiра хвиля надво║, i мiж
стiнами тако┐ земляно┐ пари простягався осiннiй степ, як лiсовий просiк.
Нарештi й Варварiвка - самiтнiй полустанок, безлюдний острiв серед
моря-степу й моря-туману.
- Вигрузимось, а потяг свiй пошлемо назад, щоб вiдрiзати шлях до
вiдступу, - сказав Шахай Остюковi, виходячи з сво║┐ теплушки, де ┐х ┐хало
лише тро║ - з Галатом. Дорогою вони переговорили про все, i тепер кожний
знав, що йому робити. Нiяко┐ гармати з Оситнягiв не чулося поблизу, це не