"Юрiй Яновський. Чотири шаблi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

що у мене ║ десь армiя, а цi люди хотять мене полонити. Удаю, що я
непритомний, i слухаю ┐хнi розмови, якi менi можуть з'ясувати, до кого я
потрапив. Вони мене несуть довго степом, лаються, що я важкий, i крекчуть,
кладучи мене на землю, щоб самим вiдпочити. Я чую ┐хнi розмови: це мо┐
вороги, вони несуть мене на страту. Я затримую дихання, мо║ серце ледве не
вискаку║ з грудей, я жахаюся того, що може трапитися з мо║ю армi║ю, бо
мене так несподiвано та безглуздо полонили. Вони розмовляють про нагороду,
характеризують мене - так, мене, Марченка, вони знають, що це я до них
потрапив.
Мене довго несли до потяга й посадовили до вагона. Я побачив крiзь вi┐
вiкно, за вiкном свiтило яскраве сонце, що стояло над самим обрi║м. У мене
з'явилася думка, що проти сонця важко цiлитися й стрiляти. Я вибрав
хвилину i вискочив у вiкно. Сонце заслiпило менi очi одразу. Я протер ┐х
рукою i побачив, що лежу на лавi в темнiй кiмнатi Полтавки i хтось свiтить
менi лiхтарем просто в обличчя.
- Чернець-молодець, по колiна в золотi сто┐ть, - каже незнайомий голос,
- що це таке буде, Марченко?
Я схватився за зброю i хотiв прострелити лiхтаря. Свiтло метнулося
вгору, я побачив обличчя старшого Виривайла - Iвана.
- Надворi нiч чи день? -запитав я.
- Вечiр i туман, хоч у око бий. Спарувать та й чортовi подарувать.
- Ешелона не проспали?
- Коли iгумен за чарку, то братiя за ковшi. Ти спав, а ми що ж - гiршi
?
- Я упiзнав тебе, Панько, - перебив я, - оце менi Виривайлове насiння!
Добрi ви гостi, та в середу трапились!
- З голови - дiвка, а далi не знаю. В степу i хрущ м'ясо, i Виривайло -
людина.
- Хай тобi чорт, - зупинив його я, - ти сво┐ми приказками менi й сон
прогнав. Твою загадку дитина вгада║ - це горщик у печi й жар.
- А що таке: iде лiсом - не шелестить, iде водою - не плюскотить?
Ми посiдали всi на лаву i почали вгадувати. Та тут прибiг Макар i
сповiстив нас, що йде ешелон... Я послав Виривайлiв у чотири боки за
станцiю, а сам з Макаром залишився на перонi. Коли кому набридло мене
слухати - пропоную лягти на нари i не дихати. Зараз вам розповiда║
Марченко, командир революцiйно┐ армi┐, i вiн не звик повторювати чогось
двiчi. Струнко, барахольщики! Шестая, бандити! Здохнiть, спекулянти й
буржу┐! Ви дума║те- легко менi з вами сидiти? Я навiть стрiчки сво┐
поспорював з френча, бо я знаю, яких грiхiв я наробив. Людина любить
життя, а я любив свою армiю, у мене в головi лежали сiдла, iржали конi i
скреготали зубами боягузи-бiйцi. Да, я ┐х стрiляв, гадiв, i завше буду
стрiляти сво║ю рукою, бо я сам робив свою армiю, сам ┐й суддя - ┐┐ люблю i
вмру за не┐ сто разiв, i хай з мене здирають шкуру!..
Значить, я ходив по перонi, доки прийшов ешелон. Я запропонував ┐м
здати зброю. На мо║ здивовання вони довго смiялися, показуючи на мене
пальцями. Потiм покликали командирiв.
- Знову самозванцi? -запитав грiзно один, пiдiйшовши до мене.
- Пропоную здати зброю, - сказав я.
- I холодну, i гарячу? - насмiшкувато перепитав офiцер.
- Усю зброю.