"Юрiй Яновський. Чотири шаблi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Саня, - сказав Остюк, - пiди поклич Галата з Виривайлами. Щоб тихо й
непомiтно. Скажи ┐м без свiдкiв. Iдучи сюди, заведи ┐х пiд водокачку, хай
посвiжать п'янi голови. Макаре, пiди до мене, принеси горiлки i чогось
попо┐сти. Ти не голодний, хазя┐не?
- Я чогось i з'┐в би, - одповiв Шахай, - а кого слухають тво┐
кiннотники, Остюче?
- Мо┐ кiннотники знають одного бога, i той бог - я, Остюк! Мо┐х п'ять
полкiв на вiсiмсот шабель - тiльки мо┐ i нiчи┐ бiльше. Хочеш, я тобi ┐х
виставлю зараз, як iдолiв, отут перед теплушкою, i ти поведеш нас на дiло,
на того ворога, котрого я ще не знаю? Я не побоюся гаркавого Ничипора,
скаженого Марченка, що вивiсив скрiзь чорнi прапори i не зна║, куди нас
вести!
- Це добре, що кiннотники тво┐, а Галатовi панцерники? Як, на них можна
покладатися?
- Там хазя┐нують Виривайли, головним чином Петро. Та всi вони дихнуть
не можуть без Галата, котрий перепива║ ┐х щодня. Уся ця половина станцi┐ -
цiлком твоя.
- Я знаю, що Марченком заволодiла група анархiстiв: вони його
розкладають тим, що величають, напувають до ригачки i тримають тут для
темно┐ мети. Я звик бути першим, а не другим, Остюче, i я не прийшов би
сюди, коли б бачив, що Марченко сто┐ть на правильному шляху. Я органiзував
би собi iншу армiю. Я б пестив собi свою дружину доти, доки ви, мо┐ друзi,
не покликали б мене до спiльно┐ борнi. Тепер я прийшов повести вас туди,
де з'явився вже ворог! Вiн погрожу║ нам i нашiй кра┐нi, вiн хоче повернути
панську сваволю i каторжне життя.
Шахай перечекав, доки заходили: Галат, четверо Вири-вайлiв, Санька,
Макар. У Галата були червонi очi з похмiлля i мокра голова. Проте тримався
вiн достойно, як i слiд було командировi панцерникiв i друговi Шахая.
- Я прийшов до вас, переломивши свою гордiсть, бо надходить славний
момент, коли треба класти голови за революцiю i розбивати груди об ворожий
панцер. Я оголошую себе вашим командиром i наказую слухати тiльки мене.
- Понiма║ш, усi знають, що це вiйсько Шахая, а _ми _зна║мо, що ти ║ сам
Шахай. Моя кiннота салюту║ тобi, командире, - Остюк витяг до половини свою
шаблю i засунув ┐┐ знов у пiхви.
- Панцерники - тво┐ теж, - сказав Галат, - правда, хлопцi?
I усi Виривайли закивали головами.
- Ми зараз пiдемо i вiзьмемо Марченка...
- Я прийшов сам, - сказав Марченко i став перед дверима теплушки,
-стрiляйте мене, землячки!
- Заходь, Марченко, - простяг йому руку Шахай, - ти умi║ш вертатися до
друзiв. Нам довелося б тебе приборкати за анархiю, та тепер ти сам виженеш
од себе радникiв. Ти - хоробрий, Марченко, i за це я залишаю тебе
командиром. Партизани знають, що ти Шахай, - будь же Шаха║м в тому
жорстокому дiлi, на котре _ми пiдемо всi. Бiля тебе стоятиму я, я буду
тво┐м комiсаром, мо║ прiзвище Марченко, i треба зараз вивiсити червонi
прапори.
Шахай придивився до Марченка й одвернувся. Галат розгублено оглядав
коней. Остюк пiдтяг халяви на ногах вище i, розгинаючись, пiдрахував
Марченкову зброю. Виривайли, Макар, Санька - повискакували з теплушки, за
ними вийшли поважно четверо старших - i всi пiшли до Остюка. Дорогою