"Юрiй Яновський. Чотири шаблi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Марченко, Галат, Остюк. По боках - Санька Шворень i дво║ штабних. Галат
вибiг наперед i став на чолi свого вiйська поруч iз чотирма Виривайлами,
вiддав пошану i скомандував "струнко!". Шахай привiтався з командирами
панцерникiв. Марченко -номiнальний командир армi┐, не ворушився, стоячи
позаду Шахая - начальника штабу.
- Скiльки в тебе людей? - запитав Шахай, i дво║ штабних миттю видобули
з кишень олiвцi.
- Одинадцять панцерникiв, - погордо одповiв Галат, молодiсть засяяла в
його очах, як чистий вогонь, вiн оглянув Виривайлiв та iнших командирiв.
- У мене пiвсотнi бiйцiв, - промовив командир чiльного Галатового
панцерника, - двi гармати польовi, кулемети, i ми нiколи не пiдемо назад -
до останнього набою, до останнього серця й пачки махорки. Запиши, штаб.
- Гармат усього десяток на всiх панцерниках, - Петро Виривайло дiстав
iз торби всю свою вiйськову канцелярiю, - два десятки кулеметiв та близько
чотирьох сотень бiйцiв.
- Набо┐, патрони, ┐жа - ║?
- Все ║, всього ║ досить в склепах[3] на цiй станцi┐ - вiйськового
майна. Тiльки одежi нам не хвата║-
- Одежi вам не треба - пiхота на першому мiсцi, - сказав Шахай i
крикнув голосно, щоб його почули командири панцерникiв, -хто нiколи не
служив в армi┐, право-руч! Десять крокiв - кроком руш! Одiйшло бiля сотнi
партизанiв.
- Запишiть ┐х усiх, - наказав Марченко, що до цього часу не випустив i
пари з уст. Вiн почав розумiти намiри Шахая, йому стало досадно, чому це
не прийшло йому ранiш на думку.
- У тебе залишиться шiсть панцерникiв, Галате, - решту доведеться
розформувати. На кожному в тебе буде по гарматi, по два кулемети i по
пiвсотнi людей. Решту збро┐ й людей я розподiлю по iнших частинах армi┐.
Треба оглянути панцерники, пiдсилити й вiдремонтувати однi, роззбро┐ти i
покинути другi. Я в тебе заберу ще Семена Виривайла до пiхоти.
- Шахай, - поворухнувся Галат, бачачи, що Шахай рушив уже йти до
Остюково┐ кiнноти, - не вбивай мене до краю - дозволь пiти за тобою.
- Добре, - почулося вiд Шахая з темряви, що була безпосередньо за
свiтлом лiхтаря, - iди за мною i зрозумiй все, що я робитиму.
- Трохи соб! - закричав збоку Остюк. - Бригада, струнко!
Його голос потонув у свистi його кiнноти, у вигуках "слава!", у
брязкотi шабель: так зустрiчала кiннота Шахая й Марченка. Остюк сповiстив
Шахая, що кiнноти в нього близько тисячi шабель, а точно - вiн не зна║
скiльки; тих, що не служили нiколи в армi┐, у нього майже нема║, - проте
вiн може вiддати сотню-другу в пiхоту. Фураж ║, патронiв хватить. Остюк
спокiйно сидiв на конi, за ним вчувалася велика маса людей, коней i
ненаситних клинкiв.
- Понiма║ш, - сказав Остюк задумано, - я з ними, варварами, i море
перепливу.
Позаду його почувся смiх, смiх покотився й залунав далi лавами, i всi
кiннотники засмiялися з дотепу свого найстаршого бога. Шахай покликав
Остюка до себе i поцiлував його мiцно в губи. По лавах пройшло шепотом
-"поцiлував... поцiлував".
- Остюче, ти великий кiннотник. Тво┐ шаблi купатимуться в кровi ворога.
Ти як залiзна стiна. Остюк! Спасибi, бригада!