"Юрiй Яновський. Чотири шаблi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Iди, - одповiв Шахай, - i знай, що моя думка буде завше з тобою. Те,
що ти зараз бо┐шся i ма║ш смiливiсть зiзнатися, - якнайкраще доводить твою
хоробрiсть, котра з'явиться до тебе в холодний час. Iди i готуйся.
Марченко задумливо розглядав мапу, зовсiм лiгши на стiл, Соса
працьовито вираховував щось на шматковi паперу, Шахай помалу пiдiйшов до
вiкна вагона, за вiкном розпочався день - бiлий вiд туману, як молоко.
"Успенiвка близько", - сказав сам собi Шахай i промовчав.

Успенiвка нiколи не бачила такого розмаху i таких масштабiв: всiх
мужчин було вигнано на землянi роботи. Iшли без охоти, працювали ще
неохотнiше, лопати грузли в беручкiй землi, в глинi, що одволожилася пiсля
уночiшнього туману.
- Так i гоноблять, де б сiсти! - пожалiвся Шаха║вi Остюк.
Шахай встигав одночасно бувати скрiзь. Вiн замислився, щось вирiшив i
подякував Остюковi. За годину верхiвець оббiг усе мiстечко i всi транше┐,
сповiстив, що отаман Марченко дав наказа платити за роботу i що швидко
будуть роздавати матерiю: сукно i шерсть, перкаль i шовк. Начальники робiт
зробили сво┐ висновки, i роботи всi зробилися урочними: за блiндаж для
гармати давалося штуку сукна, за кулеметне гнiздо - ситець, за сажень
транше┐ - сажень шерстi. Швидко зачорнiло все поле вiд успенiвських
мешканцiв - дiди, жiнки, дiти - кожне хотiло заробити матерi┐ на одежу,
жiнки пiдганяли чоловiкiв, дiти поруч з батьками працювали, як дорослi,
баби виносили землю на лантухах i не почували втоми, захопившися з ритму
велетенсько┐ роботи. По обiдi розвозили матерiю i скидали бiля кожно┐ купи
робiтникiв - розплата мала бути увечерi. З-помiж партизан одразу
вiдокремилися старi фронтовики. Вони, власне, й показували, як треба
копати, як змiцняти, як маскувати. Загальний план фортiв накреслив сам
Шахай, i Соса - гарматник, колишнiй офiцер, розмiряв усе на землi.
- Наше життя дешеве, -сказав Шахай Остюковi, пiд'┐здячи конем до форту,
де порядкував Остюк.
- Дешеве, - погодився той.
- Тiльки ми задорого його вiддамо, - устряв до розмови Панько
Виривайло.
- Одне те, що ми йдемо до бою з ворогами, котрi виграли свiтову вiйну,
нас пiдносить на один рiвень з ними.
Нових людей народять нам степовi плiднi жiнки, ми можемо гинути
спокiйно. к один момент, коли птах щастя сiда║ на землю, - тодi його треба
й ловити. Прогавиш хвилину - будеш чекати сотнi рокiв i носити на сво┐й
ши┐ прокляття мiльйонiв.
- Хапай, дяче, поки гаряче, - почулося вiд Панька, що стояв далеченько
i нiби нiчого не слухав, - або слави добути, або дома не бути. Утiк - не
втiк, та побiгти можна.
Остюк глянув на Панька, потiм на Шахая, з полегшенням засмiявся.
- Боже помагай! З ночвами на Дунай! - проспiвав собi пiд нiс Панько,
нiби виконуючи завдання - хвилювати Остюка i дратувати Шахая.
- Жаль батька на мари - та треба, - в тон Виривайловi сказав Шахай, -
смiшки з попово┐ кiшки, а як своя здохне, то й плакатимеш!
- Прости, боже, цей раз та ще десять разiв, а там побачимо, - серйозно
i молитовне звернувся до когось Панько. Потiм вiн весело застромив у землю
лопату, котрою вiн копав, пiдiйшов до Шаха║вого коня i фамiльярно почав