"Юрiй Яновський. Чотири шаблi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

швидко зовсiм ущухла. Остюк зрозумiв сам, що вириватися з фортiв Успенiвки
i гнати ворога далi мiг би тiльки дурень. Лише спираючися на мiць фортецi,
можна було боротися з ворогом, що був дужчий силою уп'ятеро. Треба розбити
дощенту, до бiлого прапора, не виходячи з Успенiвки.
- Як далi? - запитав Марченко, закладаючи новi патрони до нагана i
вiдкидаючи порожнi гiльзи.
- Ми цих переможцiв свiту завтра рiшимо, - процiдив крiзь зуби Шахай.
Певне, увесь час, доки тривав бiй, у Шахая були мiцно стисненi щелепи... -
Я ненавиджу нашу нацiю за те, що вона не вмi║ до краю думати й до краю
дiяти. Хмельницький пiд Зборовим злякався брати до полону польського
круля. Хтось, може, злякався б i тут французiв, послав би зараз до них
парламентерiв i просив би ┐х помиритися з нами, по┐хати геть вiд наших
берегiв, заплатив би французьку данину. Я хочу тут поставити сво║ життя i
життя усiх наших партизанiв, ми будемо битися до забою, оздоровимо голови
i знайдемо енергiю - боротися до краю, до перемоги, за гiднiсть, яку
розбудила в нас велика революцiя.
- Хiба те, що хтось би послав парламентерiв, означав переляк? Адже ми
сьогоднi погнали французiв? Треба iнодi мати розсудливiсть i не лити кровi
там, де можна договоритися словами, - сказав Марченко.
Шахай довго не одповiдав. Вони втрьох з'┐хали з горба i попростували до
Успенiвки.
З французького боку запалилося два прожектори, за-сновигали по небу,
схрещувалися, як клинки, забивали свiтлом мiсяць i вимiтали зорi.
- Великодушнiсть iнодi межу║ з дурiстю. Коли справа йде про одну
людину, великодушнiсть нiкому не шкодить. Зараз, коли ворог мiцний i
цiлий, коли дiло наше - це наше майбутн║, - хто посмi║ думати про дурiсть?
Марченко iхав попереду мовчки. Не видко було, як вiн сприйма║ останнi
слова Шахая. Тiльки кiнь його аж стогнав вiд немилосердного дотику
острогiв. Розмова увiрвалася. Вершники мовчки до┐хали до похiдного шпиталю
i, одвi давши його, домчали кар'║ром до штабу дiйово┐ армi┐, що мiстився у
вагонi на станцi┐. Бiля вагона Марченка зупинив поранений в руку
кiннотник. Вiн тримав за повiд коня. Кiнь зовсiм мокрий, боки були в милi.
- Нiчого не вийшло, - сказав кiннотник Марченковi, - а Василя вбили. Ми
┐демо з бiлим прапором, ми вимаху║мо цим прапором i кричимо "мир!", а вони
шкварять пачками. Потiм - ще й кулеметом. Васька лiг, мене поранило, бiлий
прапор я вiддав у лазаретi на бинди. .
Остюк пильно подивився на Марчеика. Той, не зупиняючись, пiшов до себе
у вагон. Остюк поляскав по ши┐ стомленого коня.
- Загнав коня, браток, - сказав Остюк, - ти поклади його, сукиного
сина, десь на солому i вкрий на нiч кожухом - хай упрi║. Не легко було вам
ганятися за миром. Гайда, завтра буде день!
Кiннотник, не розумiючи останнiх слiв-Остюка, скочив у сiдло i зник у
темрявi. Шахай задумано подивився на пiвдень, де знову почали схрещуватися
прожектори.
Удар Остюково┐ шаблi не знiс французовi голови. Та лейтенант був
неабиякий фехтувальник. Вiн жалкував тiльки, що пiшов в атаку з парадною
шаблею - з блискучою нiкельованою нiкчемою, котрою тiльки й можна було
пишатися й брязкати в мирнiм житттi та на маневрах. Лейтенант злякався
гарту кубанського клинка.
В руцi Остюка була невеличка шабелька з чорним ефесом, незавидна й