"Юрiй Яновський. Чотири шаблi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

остання гармата за восьмериком коней, i за нею стомлений гарматник
поспiшав, ламаючи вербових бруньок собi на шапку. Закурена пилом пiхтура
про┐хала пiдводами, бовтаючи занiмiлими ногами i мрiючи. Вже й пил почав
сiдати урочисто.
Тодi зодягнув Шахай мокру одiж. Голi груди обвiяв вiтер ще раз. Заiржав
тихо Сiрий, оглядаючися назад. Шахай сiв на коня легко й весело, i копита
дрiбно били дорогу - розлогу й суху. Там, де за балкою оживав i зеленiв
падалишнiй хлiб, вiн наздогнав сво┐х.
За кавалерi║ю ┐хала тачанка, правив блискучий Макар, на тачанцi сидiла
жiнка з дитиною. Це була ║дина жiнка загону. Сiрий зменшив свiй бiг i
пiшов пiдтюпцем. Макар глянув назад через плече.
- Батьку, - сказав, - ще не обiди?
- Якi в рейдi можуть бути обiди? Шахай подивився поперед себе на тiнь.
Сiрий перемiнив ногу. Дитина, що спала на руках матерi, розплющила соннi
очi й зараз же знову заснула: ┐┐ вколисав прекрасний день i звичний степ
iз Сiрим та батьком.
Далi ┐хали мовчки. Кiннотники далеко спереду доспiвували десяту пiсню,
яку виводив маршал Остюк. Це була пiсня про чумака, що з батiжком доганя║
долю. Вiтер розносить степом горе чумацько┐ душi. Через те, що вiтер
малий, чи, може, через те, що обрi┐ розходились далi й далi, пiсня пливла
за кiннотниками.
Гарматники трусились на ящиках. Комбат Соса крутив вуса й намагався
вгадати свою кар'║ру, ┐здовi на конях боком сидiли на сiдлах, думаючи
кожний. Кулеметники порозвалювались на тачанках, i здавалося, що ┐м i чорт
не брат. Довгi чуби виглядали з-пiд кашкетiв, i мимоволi згадувались руки,
що пестили б таку красу.
А пiхота пiсень не спiвала. Сидячи на полудрабках пiдвiд, вона говорила
про землю.
- Тут би та пшеницi вкинути.
- А може, баштан?
- Баштан балку любить, щоб холодок був увечерi. "Пшениця", "жито", "чи
глибоко вода?", "дерева нема║" - i мимоволi очi звертались на командира,
що був ┐хньою волею. Чи не все рiвно куди - щоб вiн тiльки був на конi та
його спокiйнi очi спереду. I землю, i Шахая вони любили однаково.
Власне кажучи, весни ще не було. Суха ковила ще стояла мiцно. Але куди
дiнеться вона за тиждень? Куди пiде ┐┐ глузливий шелест, коли заговорить
нове поколiння трав? Зникла ж уже ┐┐ золота краса й павутиння степово┐
осенi? - Зникла!
З вирiю - чудесно┐ сторони! - вертаються журавлi. Завжди весна й
журавлi - це одна мелодiя. I здалось, що тiнi вiд журавлiв упали на
вiйсько.
Саме з'┐здили в полонину. Кiннотники вигравали на губах неймовiрно
соромiцьку пiсню, не червонiючи. Слова гинули у висвистах та зойках.
Тiльки мелодiя гугонiла. Та танцювали конi.
На обрi┐, що був зовсiм близько - по той бiк полонини, - замаячили
постатi. Вони бiгли, як шаленi, кiньми. За чим вони гнались? Це ж не
кiннотники, що оббiгти хочуть ворога, - вони махають руками, як вiтряки.
Невеличкi селянськi конi мчать просто в полонину. Це - селяни.
Гiн iз дво║ ще до вiйська ┐м бiгти. А мiж ними та вiйськом трава
кублиться, хрущить, шумить молочай сухий i полинь. Бiг якийсь чи, може,