"Юрiй Яновський. Чотири шаблi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

зо два кулеметiв на тачанках. Сотня добро┐ кiнноти i решта - пiдводами.
- А тут, на горi за насипом, по┐зд iз гарматами ходить. Сюди й туди.
Зустрiч наявне ставала корисною. Оглянувшись кругом, Шахай дав наказ
Остюковi вислати розвiдку.
- Хорти, певно, i самi знайдуть дорогу додому. Паняйте! - сказав вiн
неголосно до селян i взявся знову за бiнокль.
Чорнi крапки, що ними зробились п'ять кiннотникiв у далечинi,
збiльшились i поближчали увосьмеро. Вони мчали далi, пригнувшись на
сiдлах.
Раптом бiла квiтка розкрилась високо над ┐хнiми головами i потiм друга
й третя. Шахай, усмiхнувшися, покликав ординарця. В полонину долетiло один
за одним три вибухи шрапнелi.
I майже одночасно, як луна, стукнули вiдгомоном звуки вiд ворожих
гармат. Полонина вся заклацала збро║ю. Кулеметники обняли сво┐ машини.
Вершники мчали назад. Ще три шрапнелi луснуло вгорi, обдавши ┐х жахом
смертi. I потiм стрiлянина вщухла.
Степова балка мусила стати вихiдним пунктом бою. Синьо-рожева хмарка
вгорi пливла самотньо над немiряним степом. Вона наближалась до сонця.
Все затихло перед бо║м. Над кiннотниками знявся прапор. Тремтяча рука
якась тримала його, пригорнувши до себе.
Талановитий Галат бiгав вiд тачанки до тачанки. Вiн проклинав себе
самого i всiх на свiтi, шукаючи шапку, через яку й день йому немилий i
воювати вiн не хоче - на смiх людям - без шапки.
Ординарець наче з-пiд землi вилетiв на бистрому конi. Обсмикуючи на
собi гiмнастерку, вiн розповiв Шаха║вi про бронепо┐зд, що ходить вiн по
рейках, сюди й назад, маневруючи.
Повернулись i розвiдники. Остюк сам пiд┐хав iз ними, похитуючись
станом, як кокетлива дiвчина.
- Це тво┐ люди, Остюче, за зайцем бiгли?
- Це мо┐.
- Покликати.
Полонина гула, як вулик. Особливий хвилястий тон - сторожкий i
тривожний. Наче вiдразу думки вийшли на день, трiпочучи на сонцi. Все
стояло вкупi - так, як поставила дорога. Розвiдники повертались на сво┐
мiсця, згори поглядаючи на пiхоту й заграваючи з гарматниками. П'ятеро
кiннотникiв Остюкових нарештi пiд'┐хали - мокрi й потомленi. Вони
зупинилися перед командиром, чекаючи нагороди за геройство. Конi ┐хнi були
сiрi вiд мила, з обвислими гривами й хвостами, i важко дихали, закриваючи
часом очi.
- Судити вас будемо потiм, - сказав Шахай, - за вашу заячу вiдвагу пiд
час рейду. А тепер спробу║мо, - промовив вiн тихше, - яка вона у вас. За
мною!
Вiн спокiйно зрушив iз мiсця свого коня й по┐хав уздовж . валки
партизанiв. Поруч iз ним ┐хав Остюк, задуманий i суворий, а позаду -
п'ятеро.
Коло кiннотникiв стали всi семеро. Остюк передав щось сво║му
помiчниковi. Привели двох запасних коней, i на них сiло дво║ кiннотникiв.
Якi в них були думки? Такий страшний перелiт - вiд нагороди до суду -
зiгнув ┐м спини. А проте, спитайте партизана, що таке ║, зрештою, смерть.
Особливо, коли рука вiрного товариша пустить кулю в серце.