"Ирена Карпа. Bitches Get Everything (укр.) " - читать интересную книгу автора

- Йому, знаєте, лише 17 рочкiв, i я боюся пред'яви вiд його мами. Я ж
типу особа не зовсiм однозначна. Та й бабла з мене злупити можна, якщо
захотiти. Хоч я i не Майкл Джексон. А шкода. Але й не американський
священик. Що радує. I не вчителька музики з приватними уроками, що радує
моїх сусiдiв...
Зал регоче. Знову думають, що я бавлюся в реальне життя. Так само, як у
фiльмах я бавлюся в нереальне, пiдсовуючи насправдi автобiографiчнi шматки.
- А... хочеться? - спiвчутливо питає хтось iз журналiстiв так, що пiсля
"хочеться" зависає промовиста пауза.
- Хочеться, - цiлком серйозно кажу я. - А кому ж не захочеться?
Сонечко, коли там тобi вiсiмнадцять виповнюється? В липнi? Отже, майже три
мiсяцi ще... Фух! А я чогось думала, що пiвроку чекати.
Знову цi iдiоти смiються. Що тут смiшного? Я що - дружина Петросяна?
Давайте вже кiно дивитися, задрали.
"Кiно" починається сценою, дуже нам iз малим важливою. Такою гострою i
визначальною, чи що. Знаковою i вельми конфiденцiйною, вибачте за цiлу купу
марних означень. Власне, малий зненавидiв мене за те, що я наважилася це
фiльмувати, запхавши в реальну подiю другосортних акторiв. Я переконала
його, що актори - не другосортнi, а навпаки - дуже талановитi, i вiн
перестав ображатися. Повiвся на мистецтво. Чи, може, просто то була любов до
мене, бо на мистецтво, за великим рахунком, йому наплювати. Вiн тiльки
колись, на початку, захопився був мною як публiчною особою, мною як iменем,
як брендом, як епатажною красунею зi сторiнок глянцевих журналiв, котра ще й
робить кiно. А потiм зрозумiв, що я - Трiша Торнберг - це щось зовсiм iнше.
Фактично, не зовсiм i схожа на ту лялечку з лискучих обкладинок. Так,
бiльш-менш нормальний стилiст, професiйнi пико-майстринi, бодай мiнiмально
грамотне свiтло витворюють всю ту красу. Малий бачив усi цi процеси, ходив
зi мною не на одну фотосесiю, пiзнавав правду сантиметр за сантиметром i...
не розчарувався. Бо найбiльший сором - намагатися бути не-собою. А
найбiльший кайф - дурити всiх, що ти - то не ти.
А ще його чомусь дико пре вiд того, що я - на чверть єврейка. У мене
чорне кучеряве волосся i не в мiру блискучi очi. Очевидно, я гарна, хоча i
не така смаглява, як хотiлося б. Але в мене таки дiйсно дуже пронизливi
аспiднi очi, гострi, як бритва. Я сама їх iнодi боюся, а вiн - нi.
Був завжди поряд. Лупав своїми свiтлими очима. Зовсiм синiми, якщо
вдягне синю спортивну куртку чи шапку; зовсiм зеленими, якщо довго тримати
його в гарячiй ваннi. Змахував своїми мультяшними пухнастими вiями, голив
м'який пух на щоках (втiм, дуже скоро йому вдалося вiдростити справжню
бороду, з якою старшим вiн виглядати став хiба що зовсiм трошки). Давив собi
знавiснiлi прищi на обличчi, як бiйцi УПА душили в лiсi НКВДистiв.
Перемiщався на велосипедi, зливаючись з ним своїм довгим, худим i
навдивовижу м'яким тiлом. Терпляче ходив у спортзал, щоби припинити мої
незлi пiдйоби з приводу його неатлетичностi. Що ж, нехай буде не Аполон, так
Орфей - теж варiант. А таки специфiчну мають красу сiмнадцятирiчнi пiдлiтки,
погодьтеся.
Так от. Та сцена. Вся та картинка. Як би вам пояснити... щось у нiй
було геть непевне, якась мiстифiкацiя. Навiть тодi, коли героями її були не
"другосортнi актори", а ми самi. Я i вiн. Тобто нi вiн, нi я. Бо нiхто з нас
не мiг тепер iз певнiстю сказати, що й хто там були насправдi. Не те, щоби
все видавалося потойбiчним. Навпаки - воно було якимсь надто матерiальним,