"Адрiан Кащенко. Оповiдання про славне Biйсько Запорозьке Низове" - читать интересную книгу автора

повенi сполучалися з Днiпром. Знайти та добути тут козакiв вороги не
могли, зате прогодуватися запорожцям у Великому Лузi було неважко, бо всi
його протоки, озера й лимани аж кишiли рибою, а в лiсах водилася сила
звiрини й птицi. Бракувало козакам тiльки борошна та пороху, тому вони час
од часу виряджали товаришiв байдаками по Днiпру на Укра┐ну.
Упорядкувавши Сiч у захисному кутi Великого Лугу, запорожцi почали
висилати козацькi залоги до татарських перевозiв на Днiпрi й бойовi чати в
степи, понад шляхи, якими найбiльше ходили татари на Укра┐ну.
Татари мали чимало перевозiв на Днiпрi, найдавнiшi з них були: перший
мiж порогами Будилом та Лишнiм, другий - трохи вище голови острова
Хортицi, в урочищi Кiчкас. Перше мiсце подобалося татарам тим, що там
Днiпро розмежовували острови Тивильжан (Таволжанський) та Перун на три
протоки й саме там легше було перепливти з кiньми по черзi, вiдпочиваючи
на островах; пiд Кiчкасом Днiпро був стиснутий скелями i мав лише 80
сажнiв завширшки.
Пристеживши татар на перевозi, запорожцi намагалися перешкодити ┐м
перебратися на iнший берег, знищуючи всiх, хто зважувався перепливати;
коли ж це не вдавалося, то сповiщали Сiч i Укра┐ну. Згодом на степових
пагорбах були спорудженi "бекети", звiдки подавали вiстi про татар гаслом:
на далекiй од Днiпра могилi запалювали вогонь, а чатiвники з подальших
мiсць, сприйнявши той знак, розводили й собi багаття, i так те гасло за
одну нiч поширювалося по всiх степах i доходило до Укра┐ни; отож, не
встигнуть татари й перевезтися через Днiпро, а вже скрiзь знають, що
вороги наближаються.
Нема чого й казати, що життя запорожцiв у першi сто лiт iснування
Запорозького Вiйська було невимовне тяжке. Татарськi кочовища дiставали в
тi часи схiдним боком Днiпра рiчки Орелi, а правим - Тясмину й Висi, так
що ║диним зв'язком Сiчi запорозько┐ з Укра┐ною, i то не забезпеченим од
татарських наскокiв, був Днiпро. Оточенi з усiх бокiв татарами, запорожцi
повсякчас сподiвалися нападу ворогiв, а з тим або смертi собi, або тяжко┐
неволi. До того ж, татарськi добичники ("ушкалi"), приходячи щороку на
Укра┐ну за ясирем (бранцями), неначе за сво║ю власнiстю, стали помiчати,
що запорожцi пильнують за ними й застерiгають про ┐хнi наскоки всю
Укра┐ну; то ж i самi почали вистежувати козакiв, щоб, знищивши ┐хню варту,
вiроломно налетiти на укра┐нськi мiста й села.
Щоденна небезпека навчила запорожцiв стерегтися вiд бусурманiв. Очi
┐хнi бачили в таку далечiнь, куди нинi сягають лише пiдзорнi труби, а
козацьке вухо чуло й там, де, здавалося б, панувала нiма тиша. Козаки
вмiли вгадувати наближення небезпеки за тим, куди бiжать степовi звiрi або
як перелiта║ птаство.
Коли небезпека заставала запорожцiв поблизу Днiпрових порогiв, вони
ховалися серед скель i в печерах, що й досi iснують по берегах Днiпра;
якщо бiля Великого Лугу та в низинах рiчок - тiкали в плавнi та очерети;
згодом же, вистеживши зi сво║┐ схованки ворогiв, - кидалися на них
зненацька й, коли мали сили, то й знищували ┐х.
Найтяжче доводилося тим iз запорожцiв, якi чатували в степах. Там було
видко далеко навкруги, i здавалося, що козакам нема порятунку вiд татар,
бо конi у степовикiв були прудкi, як вiтер; проте й запорожцям вдавалося
врятуватися; досить було добiгти козаковi до яко┐сь степово┐ рiчки або
озерця, i вже вiн у безпецi: бо вирiже собi очеретину, простромить у ┐┐