"Адрiан Кащенко. Зруйноване гнiздо (Укр.)" - читать интересную книгу автора

що згадувати, про що побиватись i жили щастям хвилини.
- Глянь, Галю,- обiзвався помiж жартами Рогоза до сво║┐ наречено┐,- яка
чудова смуга на лиманi од сонця!
- Справдi,- вiдповiла дiвчина,- неначе золотий килим, що ним вистелена
стежка в те чарiвне царство, де всi будинки вкритi золотом, а в садочках
срiбнi яблука ростуть.
Козак пiдсiв до сво║┐ наречено┐ i пригорнув ┐┐.
- Я певний, моя горличко, що й наше життя буде таке радiсне й чарiвне,
як оця щиро-золота смуга. А нащо ж, Галочко, ми його одклада║мо? Нащо
марну║мо днi?
Дiвчина глянула на нього з коханням.
- Я не вiд того, мiй любий, щоб скорiше взяти шлюб, та тiльки от... як
тато?
- Попросимо сьогодня батька, щоб скорiше поблагословив нас звiнчатись.
Чого нам гаятись? Галя соромливо сховала сво┐ очi.
- Менi, Демку, нiяково про те просити. Проси сам.
- Про що ж то ви хочете мене просити? - почувся журливий голос позаду
молодих i з-помiж верб левади вийшов старий Балан.
Зачувши голос батька, Демко й Галя схопилися з трави. Молодий козак,
хоч i був трохи збентежений, чемно вклонився старому, покiрливо
проказавши:
- Хотiли ми, тату, просити вашо┐ милостi, щоб благословили нас скорiше
шлюб узяти.
Старий козак докiрливо похитав головою.
- Се ти, козаче, замiсть того, щоб неньку Сiч обороняти, так
поспiша║шся до шлюбу? Не так робили за наших часiв! Батьки нашi все життя
про Сiч пiклувалися, а як уже не держала рука шаблi, так тiльки тодi про
одруження згадували. Не втече вiд тебе шлюб, козаче... та й Галя ще не
перестарiла.
Од тако┐ вiдповiдi Демко засмутився i похилив голову, Галя ж мовчки
пригорнулася батьковi до плеча i поцiлувала його.в руку.
Серце старого запорожця зразу пом'якшало вiд ласки дочки i, погладивши
рукою Галине волосся, вiн сказав, сiдаючи на землю:
- Сядемо, дiти, та поговоримо...
Галя сiла поруч батька, пригорнувшись до нього, Демко ж сiв з другого
боку.
- Як його, дiти мо┐, про шлюб та весiлля тепер думати,- почав старий
запорожець,- коли поховали ми все те, на чому держалося життя наше?..
Поховали Матiр-Сiч?
Молодий козак не хотiв так легко пiддаватись.
- Та що ж, тату... - сказав вiн.- Хiба сумувати нам без краю? Журбою
Сiчi не вернемо. Отже й люди, трапля║ться, вмирають, а живi посумують
деякий час та й знову про живе думають...
Старий журливо похитав головою.
- Не розумi║ш, козаче, того, що сталося. Не в тому тiльки лихо наше, що
Сiчi вже нема║... Не вперше руйновано Сiч Запорозьку: руйнували ┐┐ й
татари, й турки, й москалi, а вона знову вставала, бо жива була душа
козацька... Тепер же Сiч вмерла навiки, бо ви зганьбили ┐┐... от що! А
козацьку славу затоптали ви в болото. Ось у чому мука пекельна! Не болiло
б мо║ серце, коли б я знав, що Сiч зруйновано пiсля того, як залито кров'ю