"Адрiан Кащенко. Зруйноване гнiздо (Укр.)" - читать интересную книгу автора

┐┐ шанцi... Та смерть була б не довговiчною, бо кров, пролита за рiдний
край, да║ паростки i веде за собою нове життя; ся ж смерть, що ви
заподiяли Сiчi, ║ смерть ганебна, а може, боронь Боже, й довiчна. Нема
чого й говорити: ви самi власними руками задавили свою матiр!
- Добре вам, тату, тепер нас ганити. А що ж ми мали робити, коли вся
сiчова старшина й сам кошовий не схотiли стати за свою правду i скорилися
лихiй долi?
- Не знали ви, що робити? - в запалi скрикнув Балан.Та коли б за мо┐х
часiв був такий кошовий отаман i така старшина, як оте║ у вас, так ми
нагодували б ┐хнiм тiлом у Днiпрi ракiв, а обрали б таких отаманiв, що
вмiли б стати за козацьку волю й честь! От що!
- От ви, тату, й у цьому менi дорiка║те i до мене неприхильнi стали...
А ми ж мало не так i вчинили, як ви говорите: ми скинули було всю старшину
i обрали iншу, що згодилася вести нас до бою. Ми навiть гармати вже
повикочували з пушкарнi на окопи... Так що ж, коли тут вийшов пан отець
Володимир з хрестом i сказав, що покладе на всiх прокляття, якщо ми не
скоримося? Що тут було чинити? Товариство розiйшлося по куренях, а далi,
замiсть того, щоб обороняти Сiч, посiдало на човни, та й помандрувало на
Дунай!
- Тяжке горе! Смерть козацькiй волi!
- Та через що ж, тату, смерть? Через що? Буде на Дуна┐ нова Сiч
Запорозька - от i все.
- А тут же?... Тут що буде з нашими безкра┐ми степами, що ми вiд
дiдiв-прадiдiв обороняли i од бусурманiв, i од полякiв?
Молодого козака дивувало, що старий бiдкався про степи.
- А що ма║ статися з степами? - сказав вiн.- Степи несходимi...
безкра┐... ┐х нi переорати, нi кiньми випасти. Хоч би й чужi люди
понаходили сюди так i то на всiх вистачить землi i людей навiть непомiтно
буде. Чого справдi вам так журитися? Ну нехай Запорозька Сiч од вас трохи
далi буде - на Дуна┐, а проте ви знатимете, що вона ║сть. А тут у вас i
степ свiй, i хата, й плавня, i добре господарство. От звiнчайте нас
скорiше з Галею, так ми довiку з вами будемо жити. Я нiкуди вашо┐ дочки не
завезу - будемо обо║ вашу старiсть доглядати.
Поки Демко говорив, Галя все мiцнiше тулилася до батька та цiлувала
його в руку.
- Ох, дiточки мо┐... - сказав старий козак, зовсiм уже пом'якшавши i
цiлуючи дочку в голову.- Знаю, що молодi ви i вабить вас до шлюбного
життя, та тiльки недобре менi серце вiщу║... Чи буде ж ваше життя щасливе?
- Та якого ж, таточку, ще треба щастя,- обiзвалася Галя, зазираючи
батьковi в очi,- як всiм укупi жити?
- А якщо, тату, ви занудьгу║те за Сiччю,- все смiливiше i веселiше
говорив Демко,- так ми з вами й по┐демо на Дунай подивитись на нашу нову
неньку. Та що ж справдi: неабияка далечина до Дунаю! Посiда║мо на коней та
й гайда через Буджак!.. Аби ваша сила, а шляхи до Дунаю вiдомi!
Старий козак повеселiшав - очi його заграли i навiть зморшки на чолi
розiйшлися.
- А що ж, справдi...- сказав вiн.- Невже б же я не до┐хав? Ото! Ще й як
би до┐хав! Я так гадаю, що тижнiв за два й стали б ми на Дуна┐... Та й то
ще як повагом ┐хати, а коли б узяти на перемiну по дво║ коней, то гляди,
коли б не за сiм днiв там були!