"Ольга Кобилянска. Людина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

кiмнати, найшла молоду товаришку незвичайно втомленою. Не здивувалась вона
┐┐ присутнiстю; то було вже ┐┐ звича║м приходити незамiтно й несподiвано,
а часто вже по якiйсь хвилинi назад вертати. Вiд часу смертi Лi║вича стала
вона такою непосидючою...
- Ще йде дощ надворi, Маргарето, - мовила Олена мiж iншим i притисла
чоло до шиби. При тiм вдивлялась у нiчну темряву, наче б хотiла там конче
щось добачити. Замiсть того бив дощ голосно о вiкна, а поза углом хати
свистiв та вив вiтер, немов хотiв насилу зiрвати стару хатину. Лише старi
смереки шумiли перед нею успокоююче i горнулись охотно за вiтром.
- Невже ж ти знов хотiла б вiдходити? - питала вдовиця з тривогою, а
заразом любо... - I то в таку непогоду? Вибий собi лиш те з голови, я тебе
не пущу.
- Нi, Маргарето, я ще остануся. Я принесла вам ноти, як собi ┐х на нинi
бажали, а далi хотiла те дещо оповiсти, дещо написати...
- Лист?
- Лист.
Тут i розповiла вона старiй жiнцi все, що пережила в остатнiм часi, вiд
сцени з доктором, аж до бурливо┐ розмови з батьком.
- I що ж задуму║ш чинити, Олено? В недiлю з'явиться напевно. Дожидав,
як менi зда║ться, лиш при┐зду сво║┐ матерi, котру хоче тепер взяти до
себе.
- Хочу йому правду сказати. Скажу, що знаю про його намiр щодо мене;
заким однак рiшуче приступить до дiла, мусить одне дiзнатись; а то, що
дiвчина, котру задуму║ на цiле життя взяти за жiнку i по котрiй з певнiстю
надi║ться, що буде становити "душу" його дому, не любила його нiколи. Що
коли б я хотiла за нього вийти, то вийшла б лиш з то┐ причини, щоби
родичам, однiй незабезпеченiй сестрi i собi придбати якесь пристановище.
Не ║сть се нiяким услiв'ям, пiд котрим вона рiшилась-таки вийти за нього.
Вона хоче лише йому тим ощадити непри║мно┐, а подекуди i понижаючо┐ хвилi,
а заразом хоче i очиститись вiд закиду, будто вона слабу║ на гордоту i
химери. За нього не вийде. Не могла б сього нiколи вчинити; попросту вона
не може зобов'язуватись до доживотно┐ брехнi...
- Се в тебе, Олено, дiйсно не...
- Жарт? Нi, Маргарето, правда.
Вдовиця мовчала через хвилинку.
- Кождий ма║ сво┐ погляди на такi речi, - обiзвалась опiсля; - однак,
як то кажуть: "i мудрому чоловiковi не встид послухати поради..."
- Для мене нема поради, Маргарето, - вiдповiла тихо Олена. - "На
милування нема силування", так само i на поважання; а виробленi погляди на
життя, котрi тiсно зв'язанi з нашою совiстю, також не даються скинути,
наче та одiж.
- Сього я й не хочу сказати. Я хотiла була лиш спитати, що властиво
дума║ш зробити з собою, коли не хочеш вiддатись?
- Задумую жити по сво┐й натурi i по правдi.

- По правдi! - усмiхнулась сумно старенька женщина. - Не знаю, що собi
властиво пiд тим думати. Одначе, взявши все на розвагу, то що ти ма║ш
супроти особи К...го? Що тепер його не можеш любити, розумiю дуже добре.
Що, оскiльки тебе знаю, може, взагалi не будеш його любити, знаю аж надто
добре. Думаю однак, що людська натура доволi знана, щоб будувати на ню i