"Ольга Кобилянска. Людина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

на будучину: наприклад, що привикнеш до нього. Вiн добрий чоловiк, се
кождий зна║. Вiн досi щиро спомагав матiр, а тепер навiть бере ┐┐ до себе.
Сього не вдi║ нинi кождий.
- Дiйсно! - перебила ┐┐ Олена, гiрко усмiхаючись. - Рiдка
великодушнiсть! Кождому вiдомо, що доки вiн учився, вона, вдовиця, гiрко
роботами заробляла грошики, щоб його удержувати на унiверситетi. Що ┐┐
тепер, коли вже перестала бути продуктивною силою, не виганя║ надвiр, то
вже iмпону║ свiтовi!
- Ох, Оленко! Огiрчення чинить тебе несправедливою. Вiн не гра║,
наприклад, у карти, не п'║, а те, бач, чимало значить.
- Нi, зате вiн чоловiк холодний, з вирахованням, котрий лиш хоче
вживати, котрого "я" становить для нього одинокий свiт. "Уживати, бо лиш
раз живеться" - се його засада, котро┐ вiн i пильно держиться. "Однак при
тiм i другим дати жити" - се не його засада, Маргарето. На те спустiться.
Се его┐ст i чоловiк гордий, котрого, як вихвалювався раз перед Стефаном,
нiчого на свiтi не диву║, котрий усього вживав, усього скоштував, котрого
нiяка жiнка не в силi довший час придержати, бо, мовляв, зна║ наперед про
кожду, що потрiбував би лише палець надставити, а мав би ┐х десять нараз,
його, наприклад, важнi соцiальнi питання життя нiчого не обходять, бо на
те, iмовляв, ║сть доволi студентiв, фiлiстерiв i iнших божевiльних. Для
нього його завiд - то лиш дiйна корова; а про мене говорив раз Стефановi:
"Чи дума║те, що ся хоть крихiтку лiпша вiд других? У не┐, як i у всiх
жiнок, остатня фiлософiя: "вiддатися". Я ┐х знаю. Наколи б менi ┐┐ дiйсно
схотiлося i була б уже мо║ю, тодi й полишила б усi сво┐ iде┐, при помочi
котрих робиться тепер така iнтересна в родинному гнiздi. Зрештою, i не
смiла б менi ┐х у мiй дiм заводити. А до делiкатно┐ кухнi, яку я люблю,
вона й не пасувала б", Що менi з такого чоловiка, Маргарето, без любовi? I
чим була б я для нього? Нiчим бiльше, нi менше, як ключницею його дому...
а там... - тут i урвала.
З ляком пiдвела старенька очi на молоду дiвчину. Тако┐ бесiди вона ще
вiд не┐ не чула; так суворо, безоглядно нiколи вона не говорила. В якi
мрi┐ заганялась-вона при сво┐х спосiбностях! А знала сво┐ думки так удатно
прибирати в слова, що сказав би-сь деколи, що воно дiйсно так, а не
iнакше. Однак вона любила сю дiвчину, немов свою рiдну дитину, i думала,
що вона нiзащо в свiтi не повинна далi ступати тою тернистою й небезпечною
дорогою.
- Прислухуючись тво┐й бесiдi, Олено, - обiзвалася, поважно, - можна б
утратити вiру в добрi прикмети мужчин. Одначе я в тебе питаю, я маю до
сього право. Чи був i Стефан без блудiв?
- Стефан? Нi, - вiдповiла трохи згодом Олена, пiдчас коли ┐┐ великi очi
глибоко засяли. - Вiн мав також сво┐ блуди. Був нудний педант, був
заздрiсний, був гарячка i мав ще блуд одiдичений, про котрий довiдавшись,
я з жалю та розпуки мало що не збожеволiла. Се була тайна, його батько
збожеволiв з пиття i помер з того, а вiн, Маргарето, як-небудь i не пив
налогово, однак пив радо. Ви розумi║те, що се значило для мене мати такого
чоловiка (а я змалку бридилась усiми напитками), у котрого та згубна
пристрасть могла вибухнути кождого часу? Однак ми любились, i, вiруючи в
нашу любов, ми думали се лихо перемогти. "Лише при тво┐й помочi", -
говорив вiн бувало, - "змiг би я ту нещасну хворобу задавити, а з другою
жiнкою... нiколи". I я вiрила, що менi вдасться його вирятувати, при чiм i