"Ольга Кобилянска. Людина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

натерпiлась би, може, чимало, однак що було то все для мене? Я ж його так
любила, Маргарето! А тут? Що за рацiя виходити за сього чоловiка? Ми вели
б неустанну боротьбу мiж собою, котра б остаточно мусила виродитись у
ненависть. Так, як я його знаю, то вiн не звернув би нiколи з шляху, раз
обраного; а я, Маргарето, я не ║сьм натурою, котра б могла зносити на
сво┐м карку панування другого.
- Такi думки, дiвчино, - вiдповiла стара дама, хитаючи жалiсно головою,
- не доведуть до нiчого. Коли, бач, усе розбереш, усюди заглянеш, так i
стрiнеш усюди ключку. А все ж таки вiн узагалi вiдповiдна "партiя" для
тебе, i ти привикнеш до нього. Привика║ чоловiк, боженьку, чи до одного!
Тим скорше до людини: з днини на днину, з мiсяця на мiсяць, а там... о, ти
не зна║ш, як гарно може ще тво║ життя уладитись, якi хвилi береже ще воно
для тебе! Чи хочеш, може, сама, на самотi жити, от, хоч би так, як i я? -
i гiркий усмiх промайнув по ┐┐ старечiм зжуренiм лицi. - Чи розумi║ш ти
хоч трохи, що то значить бути злишнiм? Або чи розумi║ш ти направду, що то
таке убожество? Недостаток болить, журба мулить, пригноблю║, робить
вовчкуватим, убива║! А як старiсть настане, сили уступлять, Олено? Фахово┐
освiти не ма║ш. Чи хочеш сукнi паням шити? ноти цiле життя вiдписувати?
Хочеш, Олено?
Молода дiвчина мовчала, ┐┐ голова спочивала на згорнених на столi
руках; ледве що видно було ┐┐ блiде лице iз спущеними вiями.
- Хочеш сього, Олено? - обiзвалась iще раз iз притиском. - Нi, годi
тобi того хотiти! Ти дiйсно не можеш мати ще правдивого розумiння про
нужденне вегетування[23], а то мусила би ти його повiтати, як свого
ангела-спасителя!
- Нiколи, Маргарето; лучче вмерти! - почулося стиха.
- Умерти? - глянула понад окуляри на дiвчину стара Маргарета. Був се
ледувато-насмiшливий, а заразом милосердний погляд, що на нiй спинився.
Опiсля зареготалась вона i, беручись наново за панчоху, почала одностайним
голосом дальше:
- Коли Стефан умер, казала, що також мусиш умерти; а прецiнь жи║ш. Не
вмира║ться воно так легко, Олено; вiр менi. Раз - се було, як i мiй
чоловiк помер (щось у рiк, як ми побрались); - я думала тодi теж, як i ти,
про смерть. Не знаю, чому не вмерла я, як i не знаю, чого живу? Всi
вдовицi i старi панни, Олено, вони нiчо. Остатнi належать ще до тих
безталанних, що ще до того i смiшнi. Самотнi блукають у життю, без приюту,
без становища, сказала би-м, без змислу, атi - жиють, щоб не вмерти.
Наприклад я: смертi не бажаю, як в молодих пристрасних днях. Знаю, що
кiнець сам прийде, а буде се сумний, глухий кiнець... Чи хочеш i ти вести
таке життя? Чи, може, хочеш для "Iде┐" жити? Наприклад, писати? Се
тепер... неначе хороба в жiнок. Опроче, для iде┐ живеться доти, доки не
треба за кусником хлiба побиватись. Виб'║ однак та година, так iде┐
перестають бути метою життя. Врештi, нехай собi й так. Дума║ш, однак, що
праця для iде┐ заступить тобi се живе щастя, котрого розумiння мусить ще
жити в тво┐й грудi, бо ж ти любила i була любленою? Чого ж, питаю ще раз,
чого ж хочеш, Олено?
Немов змучена, пiдняла Олена голову i з вiдверненим лицем оперлась
мовчки о поруччя крiсла, ще й очi закрила рукою. Боже! Дiйсно, чого ж вона
ще хотiла? що оставалось ┐й ще хотiти? Писати? До того не мала вона
таланту, а всяке дилетантство було ┐й ненависне. Отже, що ж ┐й почати?