"Ольга Кобилянска. Людина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Думати? Говорити? Майже на се виходило. А наколи на се вийшло, стало
смiшним...
Стара дама завважила муки молодо┐ дiвчини i, не змiняючи нi пози, нi
тону, говорила далi:
- Дiйсно, Олено, в тiм взглядi не можу похваляти твого рiшення. Що
задуму║ш чинити, воно, ┐й-богу, недобре!
Однак _вона_ чула, що добре. Чула, що коли не буде придержуватися се┐
думки, то пропаде, як тисячi перед i за нею. А того вона не хотiла.
- Що мучить тебе, моя дитино? - обiзвалась знов, бачучи, що Олена
сидiла безмовно та нерухомо. - Невже ж тобi жаль тво┐х поглядiв на життя,
котрi ти, може, змiнити мусила б? Iди ж бо, iди! Яка ти собi там i
поступова, а в тiм напрямi осталась ти все-таки iдеалiстка. Оглянься лиш у
життю i скажи сама, чи подружжя, котрi лучились без любовi, в тисячних
случаях не щасливiшi вiд таких, що справдi не раз лиш любов мали за
пiдставу? Думала було, що ти якраз скорше вступиш у так зване "розумне
подружжя", а ти замiсть того любу║шся в романтичних засадах i не хочеш у
те вiрити, що ми не в силi кермувати нашою долею, що на те ║ вища сила.
Правду сказавши, свiт висмi║ тебе, довiдавшись, що через те вiдмовила
К..., бо його не любила!..
- Свiт, Маргарето? - вiдказала гордо Олена, i згiрдливий усмiх
промайнув по ┐┐ лицi. - Та маса наших знакомих? Анi ┐х хвальба, анi ┐х
догана не були нiколи в силi постановити для мене якесь правило! Менi
просто неможливо розстатись iз думкою, що так, як воно ║, ║ недобре; що
наступить одначе хвиля, в котрiй правда смiло заволодi║; справедливiсть
перестане бути якимось даром ласки, i настане час, коли жiнка не буде
примушена жертвувати свою душу фiзичним потребам...
-_ _От i ма║ш, Олено! Тво┐ погляди про правду становлять власне причину
твого терпiння. Се головне вони творять розлад, безталанну дисгармонiю в
тво┐й душi. Завернись, люба дiвчино! - казала вона серйозно. - Завернись,
доки ще молода, доки ще можливий рятунок, доки не будеш мусила собi
сказати, що серед людей осталась ти одна-однiська!
- Годi мене вже урятувати, - вiдповiла молода дiвчина, сумно
усмiхаючись. - Не в тiм змислi, в якому, було, задумали. Одначе, одному
мушу заперечити. Мо┐ погляди не такi iдеалiстичнi, як ви дума║те. Коли б
була, як доктор А. казав, менш розважним критичним умом, не була б я анi в
частi такою безталанною серед нинiшнього ладу суспiльного, не була б я
такою самотньою, якою ║сьм дiйсно.
- Твоя уява надто роздразнена.
- То дайте поживу мо┐й душi; дайте менi серйозну, тривалу працю. Одначе
нiколи не стояло виразнiше перед мо║ю душею, що ║сьм "нiчо", ║сьм якимось
недокiнченим, неповним сотворiнням, котре, оставшись таким, саме не здола║
опанувати долi! Що менi з само┐ волi? Що оста║ться менi? Нiчого,
Маргарето, нiчого, крiм прокляття, насмiшок i милостинi.
Трохи згодом, немовби собi що пригадувала, додала рiшуче, нiби бiльше
до себе:
- Нехай врештi все б'║ на мене, я хочу до остатньо┐ хвилини оставатись
праведною, а хто в силi чинити бiльше, нехай робить...
- А за потреби життя забула, серце? - спитала знову вдовиця, посилаючи
мрачний, майже острий погляд з-поза окулярiв.
- Моральна нужда а абсолютна бiднiсть - се одне й те саме. Наслiдки ┐х