"Ольга Кобилянска. Людина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Мимовiльно зверталось око до темного дубового лiсу, котрий, припираючи до
захiдно┐ сторони села, становив для себе якийсь окремий свiт. Близько бiля
нього йшла сiльська дорога i не один утомлений вандрiвник, не один
робiтник звертав пiд старi дуби, щоби в ┐х тiнi вiдпочити. Осiнн║
червоно-жовте березове листя дрожало безнастанно на лагiднiм вiтрi i
набирало при захiднiм сонцi рiшуче криваво┐ краски. Особливо ж вражала
одна група берiз очi всiх прохожих. Вони росли на узгiр'ю, низько до землi
схиляючи сво┐ сплетенi вiти, i нiби умисне висунулись iз лiсово┐ гущi,
ближче до дороги. В ясних мiсячних ночах виглядали ┐хнi бiлi повигинанi
пнi iз срiбним листям, наче грiзнi мари. Тепер, правда, виглядали вони
мирно, привiтливо. Се завважила, мабуть, i Олена, що вийшла отcе iз
глибини лiсу та оглянулась за мiсцем до спочинку. Оглянула насамперед
допитливим зором биту дорогу, а не бачучи на нiй нiкого, усiла потрохи
знеохочена...
Чи була вона ще гарна? Чи не оставило п'ять рокiв глибоких слiдiв на ┐┐
лицi? Так - i нi. Вона належала до тих щасливих, котрi не старiються
скоро, на котрих лицi вiдбивалося, однак, духове життя. Потемнiло та
обгорiло колишн║ лiлi║вобiле лице. Бiля уст уклалась морщина, котро┐ перше
не було i котра надавала тепер цiлому лицю вираз глибокого суму i утоми.
Лиш очi сивi дивились однаково лагiдно. А що ще бiльше вчинив iз нею той
час? Той, хто не проживав у безлюднiм мiсцi, вiдiрваний вiд усяких
товариських зносин, тяжко працюючи в неустаннiй одностайнiй боротьбi з
журбою, той i не в силi оцiнити наслiдкiв такого життя на чутливу душу.
Нема тяжчо┐ кари для молодого живого духу, для бистроумних, енергiйних, а
надто iдеально уложених натур - як таке життя. Шумна се фраза, будто би
природа сама могла чоловiка вдоволити. Недбалим, до думання лiнивим, вона
вистарча║; вдовольня║ вона i мешканцiв мiста, що опускають галасливе
товариство, щоби на свiжiм воздусi скрiпити зав'яле тiло; однак, нiколи не
вистарча║ вона для мислячих, дiяльних людей. Вiд днини до днини, вiд
мiсяця до мiсяця примiчала Олена на собi наслiдки того тупого бездушного
життя. I вона була остроумна i надто добре розумiла людську натуру, щоб не
знати, що з часом перейде незамiтно до тих людей, котрим розходиться лише
о фiзичний добробут.
Змовчу про тотi хвилi, в котрих переживала вона несказаннi муки, в
котрих ┐┐ молода душа, що бажала дiяльностi, силкувалась переломити вузькi
границi, якими окружало ┐┐ теперiшн║ життя. Як той спiйманий орел,
побивалась вона у в'язницi, думала неустанно про вихiд з то┐ глухо┐
одностайностi; i як все наново мусила переконуватися, що теперiшн║ життя
дожидало ┐┐ i в будучинi. В такi хвилi сум страшний налягав на ┐┐ душу, i
в таких хвилях була вона супроти свого окруження безоглядно-гостра, ба,
безмилосердна! Незамiтно упадала вона пiд вагою нiмих мук. Правда, сi муки
можна було завважити на ┐┐ лицi, однак нiхто не журився нею. В
господарствi, котре було на ┐┐ головi, йшло все звичайним ладом, i лише
спущенi вiка i якась утома свiдчили про ┐┐ психiчнi терпiння...

Хустка зсунулася ┐й з голови, однак вона того не завважала. п┐ цiла
увага була звернена на мурашню, що пiднiмалась маленьким горбком бiля не┐.
Вона думала про подiл працi у тих комах, а нараз i пригадалась ┐й чомусь
стаття Писар║ва "Бджоли".
Було вже доволi давно, коли се читала. В яке гарячкове роздражнення